Тож, іншими словами, завдяки власному темпераменту він був неспроможний прихилитися серцем до будь-якого заняття, але гірше того (нібито цього ускладнення замало), як особистість він був, як то кажуть, ні риба ні м'ясо: те розмаїття темпераментів і характерів, яке він мав змогу спостерігати в Кембриджі або почерпнути з книжок, настільки ж запаморочило йому голову, як і те розмаїття життєвих шляхів, з-поміж яких він мав зробити свій вибір. Він з однаковим захопленням дивився на сангвініка, флегматика, холерика, меланхоліка, іпохондрика та на чоловіка врівноваженої вдачі, на дурня і мудреця, на ентузіаста і на ретрограда, на говіркого і мовчазного, але найскладніший вибір поставав перед ним, коли йшлося про сталого чи мінливого. Йому так само здавалося, що однаково добре бути гладким і худим, низьким і високим, непоказним і привабливим. І доповнюючи картину цього сум'яття — що, ймовірно, було наслідком усього вищезгаданого — додамо, що Ебенезера легко можна було переконати, принаймні теоретично, в істинності будь-якої філософської системи, що існує у світі, ба навіть будь-якого неухильно дотримуваного погляду — чи то поетично замисленого, чи привабливо викладеного, оскільки серцем він не був у змозі віддати перевагу жодному з них. Йому однаково були до мислі твердження, що світ створено з води, як те проголошував Фалес, як і ті твердження, що він складається з повітря,
Коротко кажучи, у хлопа, завдяки Берлінґейму та власним природним схильностям, голова йшла обертом від тої краси, що все то є можливе; засліплений, він з розпростертими обіймами кидався від однієї спокуси до іншої та, подібно гнаним приливом уламкам, чи радий, чи й не радий, хитався на хвилях долі, покладаючись на випадок. І хоча семестр уже скінчився, він досі залишався у Кембриджі. Тиждень він просто нудився без діла у своїй кімнаті, почитуючи то се, то те, не в змозі ні на чому зосередитися, викурюючи люльку за люлькою, до якої він призвичаївся. По якімсь часі читання стало зовсім неможливим, люлька завдавала забагато мороки, і він сновигав по кімнаті з кутка в куток, огорнений неспокоєм. Йому здавалося, що в нього ось-ось заболить голова, проте і головний біль так і не приходив.
Урешті-решт, одного дня він навіть не здобувся на те, щоб одягтися чи поїсти, й сидів непорушно біля вікна в одній нічній сорочці, бездумно спостерігаючи за тим, що відбувається на вулиці внизу, не в змозі зважитися бодай на якийсь рух, навіть коли за кілька годин його неодукований сечовий міхур на дещо йому натякнув.
На його щастя (бо ж він міг так сидячи й мохом порости), Ебенезера невдовзі після обіду вивела з цього дивовижного ступору якась раптова гуркотнеча біля його дверей.