Чумацький шлях

Задумалася. І все про одно і теж — про батька і сина Хуржиків. Ой, заплутають вони її! Відчуває серце — не добром усе це скінчиться. Не добром! Ославлять на всі Лубни — і виженуть, мов собаку! Що тоді, Катре? Як жити? Що буде з нею самою, з матір’ю?

Раптом почула, що поряд хтось присів. Підвела голову, глянула — Івась. Як завжди, у своїй незмінній розхристаній свитині, шапці-бирці та зашкарублих ялових чоботях, — видно, з хазяйської ноги.

— Ось і я! — промовив він стиха. — Не забарився — все попорав. А Хуржик однак не хотів відпускати, та я сказав йому: «Не пустиш — однак піду, але вже назовсім! Не тільки світу, що в вікні…» Відразу пом’якшав і відповів: «Ну, йди вже, йди!.. Та повертайся завидна!» І чого він став такий лютий, немилосердний? Ніби гедзь який укусив його!

Катря несподівано уткнулась обличчям йому в плече — заплакала. Івась оторопів.

— Ти чого? Перестань! Люди ж дивляться!

Ніхто на них не дивився, але людей довкола справді було багато, і Івась трохи відсунувся від дівчини.

Катря рукою витерла на обличчі сльози.

— Нічого, Івасю, ти не знаєш!.. — прошепотіла сумно.

Івась стиснув у своїй гарячій долоні її холодні пальці.

— А що я повинен знати?

Катря вивільнила руку.

— Довго розповідати.

Івась надув губи.

— Як довго, то й не починала б… А почала — розповідай!

— Тут, на людях, та й ще коло церкви, не хочу. Ходімо куди-небудь!

— Ну, ходімо! — Івась устав. — Якщо хочеш, покажу тобі козацьку фортецю та Сулу.

Вони перейшли на Ярмарковий майдан, добралися по Пирятинській над гору і ступили на перекидний міст, що з’єднував місто з фортецею. Звідси відкривалися засніжені засульські далі та Засулля з Солоницею. Над Сулою, за гаєм, блищала проти сонця гола Лиса гора. Попереду, на горбі, вивищувалася полкова козацька фортеця.

Влітку тут, мабуть, було гарно, але зимовий краєвид був білий, згладжений, одноманітний і навівав тугу.

Катря зупинилася на мосту, схилилася на перила і заплакала знову.

Івась схилився до неї.

— Ну, що з тобою? Чого ти? Я образив тебе?

Катря підняла заплакані очі, крізь сльози усміхнулася.

— Ні, ти мене не образив.

— То в чім же річ?

Катря почервоніла.

— Хуржики пристають — і батько, і син.

Івась зблід, задерев’янів на виду.

— Хуржики? І старий, і молодий? Та пошли ти їх до чорта!

— Легко тобі сказати.

— Ну, якщо боїшся, то я пошлю! Та ще й не так!

— А при чому ж тут ти?

— Як — при чому? Катре! Хіба не розумієш?

— Не розумію.

Івасеве обличчя почало поволі рожевіти. Він зніяковіло пробубонів:

— Ну, я думав, що ти давно здогадалася… Я ж кохаю тебе, Катрусю! Розумієш — кохаю!

Катря прихилила голову до його грудей, прошепотіла радісно:

— Голубе мій! І я тебе… Ось тобі хрест! І ніякі хуржики тепер мені не страшні!

Вона перехрестилася і знову припала до нього. А Івась узяв її голівку в руки і почав цілувати — і в рожеві щічки, і в ясні очі, і в малинові вуста.

— Люба моя! Єдина! Я такий щасливий!

Вони обоє були щасливі і довго ще стояли на перекидному дощаному мосту під стрімкими валами козацької фортеці. І хоча тут повівав дошкульний морозний вітерець, їм було тепло: їх зігрівало щире юне кохання.

Лиш коли сонце сіло за дахи будівель на горі, Катря сплеснула руками.

— Ой Боженьку! Як пізно вже! Ходімо, Йвасю! Бо Хуржик, мабуть, давно виглядає нас і зичить нам чортів і в живіт, і в печінку!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Великдень видався ранній, але сніги вже зійшли з землі, і люди раділи весні.

У понеділок, на другий день Великодня, в корчмі бунчукового товариша Михайла Оріхівського зібралися лубенські та засудьські чумаки.

Зібралися вони на раду, — тому сторонніх у корчму не пускали. Платили оптом — за вечір.

За довгим столом, заставленим різними наїдками, жбанами з пивом, череп’яними кухлями, чарками та плесковатими пляшками з горілкою, сиділи поважні чоловіки — в сукняних чумарках, підстрижені «під макітру», трохи вже захмелілі, і вели розмову про наступну поїздку до Криму по сіль.

На чільному місці, бо був найбагатший і споряджав у дорогу десять паровиць, сидів Хуржик, жував солонувату тараню і, запиваючи холодним пивом, з внутрішньою тривогою чекав хвилини, коли можна буде розпочати мову про отаманство. Як і в попередні походи до Криму, і тепер йому дуже хотілося стати отаманом чумацької валки, бо мав характер самолюбний і владний. Не терпів, коли над ним хто-небудь верховодив. Однак знав, що чумаки, пам’ятаючи з власного досвіду його крутий норов, можуть на цей раз обрати когось іншого. Ну, хоча б Пилипа Зайця, теж не бідного чумака, чи Трохима Задою, котрий уже приміряється до отаманства, бо, ще коли сідали за стіл, ніби ненароком, обмовився, що нині бере в дорогу десять возів, тобто не менше, ніж він, Хуржик. Отож треба якось випередити обох та й прихилити до себе тих, хто не може чи не хоче перейти йому шлях.

Помітивши, що пива в жбанах залишилося на денці, а пляшки стояли порожні, він гукнув до молодої шинкаревої дочки: