Довбуш

Насамперед сей тон. Се говорить матушка. Се говорить довголітній друг життя, друг безмовний, що говорив лише поглядами. Що не вникав і не розцінював, а сприймав як належне, як закон, як необхідність.

Та от показується, що і не сприймав, а розцінював і навіть осуджував — лише мовчав. А тепер сказав. За всі рази раз. І слово це стало від довгого загострювання таке жалюче, що припікає серце, мов розпаленим залізом.

А потім — думка, яку висловила матушка. «Це ж правда. Се ж я агітував і збаламутив цього простого чоловіка. Се ж я набив йому голову ідеалізацією повстанців, необхідністю протесту… От він і запротестував як умів… І це не він один убив економа печеніжинського, а ми вдвох… Я ідейний керівник цього злочину, і, за всіма законами всього світу, я перший мушу відповідати навіть перед людським судом…» А потім приходило на думку, як вони сиділи удвох з Олексою. Перед убивцем моральним сидить убивець фізичний, і вони змовляються удвох, як би ще кого убити. І щоб багато–багато повбивати людей. Се для того, аби ті, хто зостанеться в живих, були страшенно щасливі. «Що за дика, що за звіряча думка! І невже я міг так думати, міг так говорити, міг направляти туди залізну волю цього гуцула…» Велика і темна безодня розкрилася перед очима отця Кралевича. Чи тобі ж, безсилому, гнилотілому, вплутуватися у великі діла, де життя навіть не важить нічого ні своє, ні, тим більше, ворогове? Туди треба людей повнокровних, людей дії, безоглядних і твердих. Таких, як Довбуш Олекса. А ти… брехнув там щось язичком і перепудився…

А що ж тепер мусить почувати оцей збаламучений тобою гуцул? З якими думками, з яким морем одчаю іде він оце у свої гори і яке прокляття понесе туди всім отаким язикоблу–дам, як ти. Він, бач, не пожалів. Нічого не пожалів. Усе поклав на вказане тобою місце. Зрікся спокійного родинного життя, зрікся дружини, яку, видно, любить, дитини зрікся власної — і пішов. А ти відрікся його, як Юда Христа, і так тяжко, так до глибини серця образив.

— Анно! — просто і тихо сказав отець Кралевич. — Що це я наробив? — І авторитетний, високоучений діяч великої політики так просто, по–дитячому просто просив поради у своєї неученої, все життя мовчазної жінки.

— Нічого доброго! — чулася відповідь звідти все так само жорстоко. Слова падали, мов оте каміння, що вилітає з вулкана: прямо на голову і без усякої милості. — Нічого доброго. В горах давно вже не було опришків — тепер вони відродяться з вашої, отче, легкої руки й з вашого благословення. Цікава, мабуть, річ… Бо то ж уперше, мабуть, свята церква єднається з розбишацтвом та ще й бере у свої руки. Але коли неображеного гуцула можна було тримати коло себе та якось направляти його криваву діяльність — так ви, отче, певне, рахували. Ображеним гуцулом керувати годі. Він піде тепер самопас, піддасться власним інстинктам, підпаде під вплив оточення диких товаришів. І надаремне ви, отче, так перелякалися одного вбивства на своїх руках — тих убивств буде більше… Не стане рук у вас, не стане пальців на руках — і то все будете ви, ви, отче…

— Анно, — благаючи якось, говорив отець Кралевич і простягав руки.

Але Анна не чула. Це не була вже мовчазна Анна, з якою ніхто ніколи не хотів рахуватися, — це була Немезіс, що мститься за вічне своє поневіряння, що говорить раз у сто літ, але говорить тоді словами важкими, як скеля, пекучими, як розплавлений метал.

— Що?… Бігли би, отче, й завертали? Перепрошували й саджали за обід? Ні!.. Таких речей ніхто не прощає, а гуцул тим більше.

— Що ж робити? Що робити, Анно?

— Передати все волі Божій.

І пішла до свого покою. Виходила, як королева, але впала на ліжко, як зломлена билина. У спазматичних, конвульсійних риданнях билося й трепетало тіло.

Се була четверта драма. Любила свого чоловіка, цінила його ум, горда була з його непохитності, з його оригінальності, що він так не похожий на буденні типи обивательського оточення. І от почула нараз, що не зашкодило би менше тої оригінальності, а більше рішучості й розуміння реальних завдань живого життя. Або гнатися за фантомами та гнатися до кінця, до загибелі, як отой гуцул Олекса Довбуш, або не гнатися зовсім. А так — поткнутися і назад, бовкнути язиком, а від діла усунутися: робота не почесна…

VII

А Олекса дійсно біг, не знаючи, на якому він світі. Душа розривалася. Мозок не міг обхопити, не міг подиктувати розум, що робити в найближчу хвилину. Піймав себе, що біжить знайомою дорогою в напрямі своєї хати. До дружини би… До тихої Єлени, що так словом одним тихим може полегшувати болі й приносити полегшення. Чи раз так було, що охопить відчай душу, ненависть розпирає усього тебе, що пішов би й бив кого попало.

А вона положить руку на плече, загляне в очі, скаже що–небудь таке просте–просте — втихомирюються хвилі розбурханого духу, злобне слово зірветься з уст, впаде на землю, а з ним разом і злобне бажання. Перестануть тремтіти мускули, очі не мечуть уже блискавиць, і вмирає безрозсудний чин.