Довбуш

Але бігти не довелося, бо на порозі блискучий Олекса Довбуш.

XIV

Ого!.. Єдиного погляду досить було, аби переконатися, що це не той Олекса, що заходив сюди перше ніяково й боязливо, а потім хоч і привично, але як менший. І там була сила, була певність себе, але чи рівняти з теперішнім? Дивився, як князь, і позволяв собою любуватися.

А залюбуватися дійсно було на що.

Червоний сердак, недбало кинений на одне плече, весь отікав від сухозлоти блискучих металевих прикрас, дорогоцінного чи, в усякім разі, сяйливого каміння в ґудзах, на шнурах, грідушках. Найкращого сукна червоні гачі, кептар мудро вишитий, прикрашений викладанням з різнокольорових шкірок. Ремені від порохівниці і ташки, вибивані бовтицями, перехрещували могутні груди. У руках важка блискуча бартка.

Сила… Сила грає в кожному мускулі, в кожній жилочці, у кожному русі. На лиці усміх і свідомість того ефекту, який зробив і робить завжди своїм появленням.

Залюбувалися й матушка, й Марта. Першою отямилася матушка. В голосі її почулася щира радість, і вона промовила:

— А–а–а!.. Пане сонаций… давно, давно вас чекаємо. А де ж ваші леґіні?

Олекса підійшов під благословення до оторопілого єго–мостя, поцілував руку в матушки, мов який талант варшавський, і тоді тільки проговорив:

— То можу свої леґіні кликати?

— Аякже, аякже. Ми на вас усіх чекаємо.

Довбуш вийшов, злегка свиснув. З різних сторін двору показалися тіні, й вісім душ опришків увійшли за своїм ватагом до хати.

— А чому ж вісім? — питала матушка. — Ви ж казали на дванадцять…

— Нас і є дванадцік, лиш ми мусимо класти варту про всяке.

Отець Кралевич прийняв це на свій рахунок і сильно зчервонів. Олекса відразу зрозумів.

— Не проти вас, отче, бо я вам вірю. Але ж бо в селі можуть бути усєкі люде, то ми мусимо безпечітиси єк день, так ніч.

«Я вам вірю…» Як це звисока, як це з певним правом сказане… Та чи се той же самий селюк, що слухав оповідань про метеликів тропічних країн, роззявивши рота. Що дало йому почуття сеї гідності, почуття вищості не скажу вже над своїми леґінями, над своїми земляками–селянами, але навіть от над нами. І що мене пригноблює перед ним…

Матушка запросила опришків до їдальні. Олекса з приємністю розглядався по знайомих речах.

— Так мені мило у вас, їмостичку, як у власній хаті…

Матушку аж у серце торкнула і ця фраза, і щирий тон, яким її було сказано.

— Дуже мені приємно чути се від вас і прошу вірити, що й я рада вас бачити у себе, пане сонаций — се я вам щиро кажу. Єгомость теж часто вас згадував.

Це був просто акт милосердя відносно батюшки, котрий як упав одразу в якийсь стан остовпіння, так в ньому й перебував весь час. Не сказав ні одного слова, не міг орієнтуватися, взяти себе в руки.

Дивний вигляд мала попівська їдальня. Хлопня розсілася попід стінами — й у хаті одразу стало тісно. Всі, як манекени, поставили топірці поміж ноги, оперли на них обидві руки й так сиділи, вилупивши очі, не знаючи, що робити, як поводитися, чим виявити, що ти жива людина. В одного лізе блоха боком. І то так дідьча душа скобоче, що аж зуби наче зводить. А леґінь терпить, думаючи, і не безпідставно, що, мабуть, у панськім товаристві чухатися не рекомендується.

Всі дивляться на свого отамана й тільки на нього, бо куди ж іще. Не вперти ж тобі очі на єгомостя чи — ще скажи! — на їмость. Або не розглядатися ж по обстановці, щоб іще подумали, що ти зроду попівської хати не бачив… А потім іще на отамана треба дивитись як на взірець. От так отаман! І в бою молодець, і от, як показується, у попівськім салоні… Так легко, так свобідно почуває себе! А бесіду підтримує, мов галантний кавалер столичного салону.

Зрештою балакають тільки він і матушка. Їмость попробувала раз–два з яким простішим запитом до якого з хлопців, але у відповідь мала перестрашене лице, погляд то на того, то на того з товаришів, в якому читалося: «Браччики… Рєтуйте…» Після двох проб матушка вже не хотіла більше лякати леґінів. Єгомость ще не відзискав дару слова, і бесіда тяглася межи отаманом і матушкою. Вони розмовляли, як двоє добрих сусідів, що здавна приятелюють між собою, але не мають бажаної змоги часто бачитися.

Марта разом з наймичкою готують на стіл. Матушка глянула на наймичку — і внутрішньо, по–жіночому усміхнулася. Коли вона встигла? Тільки що була в кухні у своєму звичайному, затрапезному, найвіковічнішому службовому своєму вбранні — і от, мов трансформатор який, що в одну мить являється в різних костюмах, вже одяглася в святочне, причепурилася, волосся привела в порядок, ще якусь квітку червону заткнула — і тепер входила під розстріл восьми пар гарматних поглядів, але якось без страху й ніяковості, неначе аж із викликом: «Хуч ми й не пани, але оннаково люде…»

Поява цієї постаті сколихнула і пробудила мовчазно–непорушне царство опришківських мумій. На червоні загорілі лиця виступила, як піт, відкілясь зсередини усмішка; один схилився до другого, щось шепнув, той відповів фіглярним кивком голови; мертві постаті оживилися, пики істуканів стали похожими на звичайні людські обличчя. Матушка це помітила.