Довбуш

— Насте! Ік злагодиш, що тра, абес і ти прийшла за стів сісти. Леґіням веселіше буде. Бо ми старі — що з нас за цікавість?

Аж тепер щезла непевність з обличчя Насті. Не тому, щоби їй було дивно сідати за один стіл із своїми хазяїнами — таке траплялося мало не щодня, але ж бо не в такій урочистій обстановці.

Настя зашарілася й не вміла відповісти. За неї говорила Марта:

— Добре, добре. Вона прийде.

А єгомость і досі не відзискав дару мови, й досі не знав, що говорити із своїм таким величним, таким повним достоїнства питомцем. Аж матушка змилостивилася і під претекстом, що їй треба до кухні, силоміць всунула обов'язок бесіди в руки супруга.

Не одразу знайшов єгомость відповідний тон і відповідну тему. Характер останнього побачення в'язав його. Йому все здавалося, що перш ніж почати яку–будь розмову, треба вияснити минуле. Кралевич навіть заїкнувся, але Олекса з якоюсь поблажливою усмішкою на вустах вимовив:

— Не клопочіть собі тим голови, отче. Шо було, то було, а тепер усе по–інакшому.

Ти, мовляв, образив печеніжинського селюка, який мало не заплакав від ваготи тої образи. А тепер перед тобою сидить опришківський ватажко, якого вже не рекомендується ображати, бо він може відповісти на образу інакше, ніж печеніжинський селюк.

XV

А отець Кралевич, сказати правду, і не помітив тих тонкостей. У нього просто як гора з плечей звалилася. Раз не треба ні вибачення просити, ні пояснювати більш–менш благопристойно свого вчинку — то в чому ж річ? Тоді все в порядку.

І Кралевич трохи прийшов до себе, трохи повеселішав, а скоро то й зовсім знайшов себе. Це коли Олекса трохи наче урочисто, в усякому разі, помітно підкреслено сказав:

— А шо би, єгомостику, ми вас просили. Ци би ви не були ласкаві оповісти нам за тотих опришків українських, шо там дес на Вкраїні пішли теж проти панів та орендарів, єк ми тут.

«Милий Олексо… Дорогий мій духовний сину… Так ось пощо ти привів своїх хлопців до мене… Значить, пам'ятаєш, значить, ідеш за моїми вказівками, значить, і не хочеш, і не будеш розбійником, а повстанцем. Може, відмінним трохи від тих, але ж бо й природа тут відмінна, клімат, інші вітри віють…»

Кралевич мало не просльозився від тих думок. З великою готовністю взявся оповідати та й прочитав восьми опришкам цілу блискучу лекцію з латинськими цитатами, з екскурсами в цілий ряд політичних наук.

І, може, якби не така пекучість теми, може, й ця проповідь, як і церковні, тільки приспала б опришківську братію, але суттю промови було таке зрозуміле поняття, що кожний опришок, зрозумівши хоч десяту долю, вже слухав із цікавістю.

А Кралевич, «розтекашися мислію по древу», співає, мов соловей, доказуючи історичне оправдання появлення гайдамацтва:

— Наша шляхта польська глупа й неосвічена. Вона не розуміє історичних законів, що рухають громадами людей і носять характер необхідності. Якби шляхта ті закони розуміла, вона побачила би, що руський народ має свої непоборні жадання, які двісті літ двигали козацтво й годували його живими соками. Але шляхта наша нічого не знає, окрім своєї польськості, католицизму й класових привілеїв. Вона не бачить, чого треба руському народові, вона цього народу не знає навіть і вічно торочить тільки… про вроджену хлопську злість, про звичайну «руську невдячність», мовби дійсно було нам за що бути вдячними. Шляхта вимагає від русина безумовного послуху, цілковитої покірності, а сама в той же самий час нехтує найпершими громадськими й навіть людськими правами народу.

Козацтво вже показало, що руський народ із таким нехтуванням не примириться. Козацтво боролося за наше людське достоїнство, за наше право на сонце, на повітря і плід нашої землі. Поляки здавили козацтво, потопили його в ріках крові — і заспокоїлися, думаючи, що це вже все, що справу виграли цілковито й русина пригнобили навік. А історія каже — ні! Це ще не кінець. Жив Бог — жива й душа моя… І наш народ знову повстав. Тільки називається вже тепер це не козацтвом, а гайдамацтвом. Вже не козаки, а гайдамаки чи, як ви себе називаєте, опришки.

Так, так… Се, що ви, леґіні, повстали проти панів — се не ваша тільки воля і добра охота. Се історичний процес, що має відбутися і відбудеться. На всім просторі нашої землі, всюди, де є утиск і панська сваволя. Не Довбуш Олекса підняв вас на повстання, а його самого підняли закони історичної конечності. Народ хоче скинути із себе шляхетське ярмо і робить це всіма доступними для нього способами — на Україні так, на Гуцульщині інакше, але ціль одна. І ви, леґіні, з вашими бартками, з розбиванням польських дворів та шинків — се тільки ланка великого ланцюга, який простягся через цілу Русь і який витягне нарешті наш край на свободу. Тож бийте ляхів і їх приспішників. Це ваша історична місія.

Матушка сиділа як на голках. Такі заклики до убивання з уст священнослужителя — та що ж це таке?… Але зупинити свого чоловіка вона знала, що не можна. Тому старалася якось інакше: дзвеніла посудом, гриміла ложками, веліла Марті подавати їсти і веселим тоном казала єгомостеві:

— Але ж бо годі вам… Леґіні їсти похотіли. Балакати можна й по вечері.