Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Він придивився, куди вона показувала. На затертому камені ледве виднівся викарбуваний трикутний знак під прізвищем, яке майже неможливо було прочитати.

— Ага… може бути…

Герміона запалила чарівну паличку й освітила ім'я та прізвище на плиті.

— Щось ніби Іґ… Іґнотус, здається…

— Я хочу знайти батьків, чуєш? — сказав він трохи роздратовано і відійшов, залишивши її біля старої могили.

Він постійно наштовхувався на прізвища, знайомі йому, як це було з Еботом, ще з Гоґвортсу. Іноді траплялися могили, де поруч були поховані різні покоління однієї чаклунської родини. Судячи з дат, напрошувався висновок, що ці родини вимерли або їхні нащадки колись покинули Ґодрикову Долину. Він брів між могил далі й далі, відчуваючи з наближенням до кожного нового надгробка хвилювання й острах одночасно. Темрява й тиша раптом ніби погустішали. Гаррі тривожно роззирнувся, думаючи про дементорів, але збагнув, що вже не лунають колядки й поступово затихають удалині розмови та шурхіт ніг парафіян, що виходили з церкви на майдан. У церковці згасло світло.

І ось уже втретє з темряви долинув Герміонин голос, гострий і чистий: — Гаррі, вони тут… ось тут…

І він зрозумів з її тону, що йдеться про його батьків. Пішов до неї, відчуваючи, як щось важке тисне на груди. Схоже відчуття він мав тоді, як загинув Дамблдор, коли невимовний тягар горя здушив йому легені й серце.

Надгробок був усього за два ряди від могил Кендри та Аріани. З такого самого білого мармуру, як і Дамблдорова гробниця, тому напис на ньому легко читався, аж ніби світився в темряві. Гаррі не довелося й нахилятися, щоб прочитати викарбувані слова:

Джеймс Потгер , нар . 27 березня 1960 р ., помер 31 жовтня 1981 р .

Лілі Поттер , нар . ЗО січня 1960 р ., померла 31 жовтня 1981 р .

Останній ворог , якого буде знищено — це смерть "

Гаррі читав помалу, ніби хотів повніше збагнути зміст цих слів, а останнє речення промовив уголос:

— " Останній ворог, якого буде знищено — це смерть"… — Страшна, ба навіть жахлива, думка стукнула йому в голову. — Хіба це не ідея смертежерів? Чому тут цей напис?

— Гаррі, це не означає перемоги над смертю в тому сенсі, як це розуміють смертежери, — лагідно пояснила Герміона. — Це означає… розумієш… життя по той бік смерті. Життя після смерті.

Але ж вони вже не живуть, подумав Гаррі, їх не стало. Порожні слова не могли приховати того факту, що тлінні останки його батьків лежать отут, під снігом і каменем, байдужі й несвідомі. З очей полилися нестримні сльози, гарячі як окріп, однак просто на щоках вони замерзали, і який був сенс їх витирати чи приховувати? Він дав їм волю, а сам дивився, стиснувши губи, на густий шар снігу, що затуляв від очей те місце, де лежали Лілі та Джеймс, ставши кістками чи прахом, і не знали, й не зважали на те, що їхній син стояв так близько, що його серце й досі билося завдяки їхній жертві, і що він зараз хотів би спочивати разом з ними під цим снігом.

Герміона взяла його за руку й міцно стисла. Він не дивився на неї, але теж потис їй руку, жадібно й судомно ковтаючи нічне повітря, щоб заспокоїтись, опанувати себе. Треба було принести щось для них, але він про це не подумав, а всі рослини на цвинтарі були безлисті й перемерзлі. Проте Герміона підняла чарівну паличку, зробила нею коло в повітрі й вичаклувала вінок з квітучого різдвяного чемерника.

Розігнувся — й одразу захотів піти. Відчував, що не витримає тут більше ані хвилини. Поклав руку Герміоні на плече, а вона обняла його за стан, і вони мовчки пішли по снігу, повз могили Дамбддорових матері й сестри, до темної церковці й невидимої здалеку вузенької хвіртки.

— РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ —

Таємниця Батільди

— Гаррі, стій.

— Що таке?

Вони щойно порівнялися з могилою невідомого Ебота. —Тут хтось є. За нами хтось стежить. Я відчуваю. Там, за кущами. Вони завмерли, тримаючись одне за одного і вдивляючись

у густі чорні кущі, що огороджували цвинтар. Гаррі нічого там не бачив. —Ти певна? — Я бачила, як там щось рухалося, клянуся, що бачила…

Вона вивільнила руку з чарівною паличкою.

— Ми схожі на маґлів, — нагадав Гаррі.

— Маґлів, які щойно поклали квіти на могилу твоїх батьків! Гаррі, я впевнена —там хтось є!

Гаррі згадав "Історію магії". На цвинтарі повинні бути привиди. А що як?… Але тут він почув шурхіт і побачив, як

з куща, на який показувала Герміона, посипався сніг. Привиди не розсипають снігу.

— Це кіт, — припустив за якусь мить Гаррі, — або пташка. Якби то був смертежер, ми б уже давно були мертві. Краще ходімо звідси й знову накинемо плащ—невидимку.