Коханці Юстиції

Сльози, переважно жіночі, були загалом невід’ємним атрибутом тодішніх показів, надто ж коли йшлося про кіно з Індії. Його любили всі жінки, і мама не здавалася винятком. Станом на кінець 60-х вона, часом затягуючи тата, але здебільшого обходячись і без нього, ретельно відплакала «Поему в камені», «Квітку і камінь», «Анупаму», «Любов у Кашмірі» та багато чого ще. Мені так само випадала нагода супроводити її в той особливо чуттєвий світ — принаймні двічі. Один фільм називався «Хам-раз», а другий «Сангам», і я досі не знаю, що означали ті назви.

Бо так ми тоді жили: трохи в реалі, а трохи в кінематографі, всерйоз узалежнені від альтернативних відчуттів, яких нам не давала вся та дійсність.

Тож Він чудово знав, як йому з нами бути. І Він уже йшов до нас, наближався, проходив інстанції, російський дубляж, цензуру та інші неприємності — ні з чим дотеперішнім незрівнянний, великий, жахливий, моторошний, 5антастичний, 5антом-ний.

5

1960-ті прорізаються з пам’яті не тільки кінофільмами й «Космосом». І не лише космонавтами, з яких першу одина-дцятку я міг, не збиваючись, перелічити навіть спросоння, розбуджений посеред глупої ночі.

І не вічно одними й тими ж парковими каруселями, до яких пані Ірена вигулювала мене по неділях.

Бували й деякі інші маршрути.

Наприклад, у гості до Дзюні Стрончевської.

Або до батьків пані Ірени. Вони лежали на старому цвинтарі поруч себе — мої прабабця і прадід. І це був ще один маршрут — повз колишню лютеранську церкву, натоді дитячу спортивно-гімнастичну школу. При цьому я щоразу чув одну й ту ж леґенду про фатальне кохання композитора Дениса Січин-ського, що його пропозицію руки та серця мама пані Ірени, виявляється, рішуче відхилила. За це Січинський (не терорист Мирослав, убивця графа Потоцького, а терориста далекий родич) присвятив прабабці романс «Як почуєш вночі» й невдовзі помер у просяклих паличкою Коха вогких стінах готелю «Бристоль», де йому, бездомному, надано було останній притулок. Порівняно з таким невдахою моїх прабатьків можна було вважати людьми цілком незле влаштованими й забезпеченими. Згодом, уже на цвинтарі, все помінялося місцями: гробниця композитора виявилася значно показнішою і тривкішою за місце вічного спочинку його прекрасної дами. Останнього вже просто не знайти, його стерто з лиця землі під час плюндрування цвинтаря в пізніші сімдесяті. Тобто не харпак-му-зикант, а його пасія зі своїм чоловіком виявилися в остаточному підсумку бездомними, а точніше, бездомовинними. Як і більшість інших неУІР-ів з того цвинтаря.

Але я починав про Дзюню Стрончевську — схожу на північноамериканську вивірку дрібну сіру старушенцію з різкими смиканими гримасами. В рукаві вона мала звичку носити виплетену зі сірої вовни мишку, якою майстерно маніпулювала мов живою, щоразу ледь не до смерті лякаючи одних і тих самих продавчинь у привокзальному гастрономі. Її житло, а краще сказати, кубло відзначалося затхлою напівтемрявою та стосами польських ілюстрованих журналів усіх можливих перед— і післявоєнних епох. На журналах тут і там вилежувалися незліченні коти, хтозна чи й живі. Атмосферу тотального декадансу доповнював Фелюсь, дорослий син Дзюні. До нього я не підходив надто близько, бо навіть мені він здавався дивним.

Він переважно сліпав у своєму віддаленому закутку, дещо висолопивши язика і без перерви базґраючи в альбомах для малювання неправильної форми кулі, що насправді мали бути головами відомих політиків. У хвилини рідкісної довірливості він міг показати пані Ірені, де в нього де Ґолль, де Хрущов, а де Ґомулка. До мене він довіри не мав жодної — як і я до нього. Мені здавалося, що часом він потайки на мене витріщається, після чого довго не може повернутися до своїх неправильних політичних куль.

Додому я зазвичай приносив черговий оберемок позичених у Дзюні Стрончевської на вічне віддавання пожовклих журналів. Мамі це дуже не подобалось — як і загалом наші візити до Дзюні Стрончевської. Фелюся мама взагалі боялася, підсвідомо зчитуючи в ньому маніяка. Тому я мусив ховати всю ту макулатуру до спеціального закапелку за ліжком пані Ірени. Куди вона звідти зникала після чергового прибирання, я ніколи не дослідив. Більша частина журналів називалася «Пше-круй», і позаяк поляків у нас тоді любили дразнити пшеками, я пояснював одноліткам, які заходили в гості, що «Пшекруй» означає «Польський». Польський журнал «Польський». Чому б і ні — ми ж багато років поспіль передплачували український журнал «Україна».

Гортаючи ту давно зужиту періодику, я вряди-годи зависав над якимись ілюстраціями. Пригадую, наприклад, як мою увагу на досить тривалий час прикувала кольорова олеографія «Самійло Немирич та його розбійники викрадають бурмистра Уберовича в околицях Львова (Скнилівок, 23. VII. 1619 р.)». Най-сильніше враження справляла перекривлена від болю й зачудування фізія сивезного розпатланого старця з вибалушеними очима, що лежав униз животом, закинутий на коня впоперек і туго прив’язаний до сідла джгутами.