Читаем Коханці Юстиції полностью

1969-го, як уже згадувалося, знову почали літати космонавти. Це сталося майже водночас — космічні польоти і перші виїзди євреїв. Усе з усім якось дивним чином заримувалося: космонавти з євреями, а Куба з Кубою. Ми любили Кубу та 'її революційну Синю Бороду — Фіделя Кастро, чию голову дивний син пані Стрончевської Фелюсь безліч разів мазюкав у своїх альбомах, довішуючи до неправильної кулі щось на зразок густого бджолиного рою (бджолиного раю?), обов’язково в кольорі темного індиґо.

8

Я згадував діаманти? От і ще одна рима: «Діамантову руку» ми з пані Іреною та мамою (не пригадую в тій ситуації тата) вперше подивилися 1969 року, влітку, в Літньому ж кінотеатрі, просто неба, на Валах. Літній на задвірках старого палацу Потоцьких — це було щось: темрява задушливих літніх ночей, прорізувана променем від кінопроектора, миготіння на екранному тлі міріад нічних метеликів, іншої комашиної швалі, що липла до потилиць і щік, непорушність старих потоцьких лип, усипане зірками діамантове небо над нами і «Діамантова рука» в нас.

Чи й перші дві серії «Фантомаса» ми також дивилися там? Чи того самого літа? Чи, може, все-таки ще попереднього? Хай там як, а «Фантомас» надовго затьмарив собою все інше кіно. Яка там «Діамантова рука»! Які «Невловні месники»! «Весілля в Малинівці»? «Кавказька полонянка»? Нічого подібного. «Фантомас» переможно крокував нашою окремо взятою країною, виносячи мізки й забиваючи подих. Ніде на світі не сприймали його з таким трепетом. Йому вірили беззастережно, він був правдивіший та реальніший навіть за комунізм. «Фанто-мас» ліпив нас і формував, інспірував та ініціював. Зрівнятися з ним за публічним обожненням не могли не лише передвоєнні «Трактористи», але й «Тарзан» п’ятдесятих. Усі ми — я про тих, чия перша декада життя збіглася з шістдесятими — стали поколінням «Фантомаса». Ми з нього вийшли і в нього, дастьбі, підемо, коли настане на те відповідна мить. Розчинитись у Фантомасі — таке наше остаточне призначення.

9

Але поки що ми з вами ступили в рік 1971-й. Мені здається, то був він, десь між кінцем весни й початком літа. Останнього літа в нашому старому, місцями трухлявому, повному мокриць, рогачів та осиних гнізд рипучому домі на вулиці Гаркуші, колишній Романовського, неподалік Привокзального скверу та залізничної станції.

Збираючись уранці на роботу, мама слухала. Вона не могла жити без обласного радіо з його місцевими новинами та суботніми концертами на замовлення. Також, бувало, вона встигала прокрутити кілька улюблених платівок — тоді ще переважно не з вінілу, а масивніших і твердіших — з шелаку, тих, що мали крутитися зі швидкістю 78 обертів за хвилину, хоч легші, вінілові, на 33 і третину оберта, вже так само водилися в її колекції. У співаків були дивні до непристойності прізвища — Хіль, П’єха. Були ще якісь Майя Кристалінська і Вадим Мулерман. Мама знала всі ті пісні напам’ять, тож, шастаючи помешканням туди й сюди в самій лише комбінації, часто співала разом з ними і зазвичай безсоромно краще за них.

І все ж того ранку вона, збираючись на роботу, слухала не платівки, а репродуктор, увімкнутий ледь не на повну гучність (пані Ірена казала, «на цілий реґулятор»). Під цей інформаційний шумок ми з татом обмінювалися ранковими новинами з Жульвернії. Тож усі ми добряче подивувалися, коли з радіо зненацька залунало: «До вашої уваги Термінове Важливе Повідомлення». Таким голосом це радіо ще не говорило, принаймні на моїй, тоді ще куцій, пам’яті. Можливо, колись давніше, в роки війни, диктори вдавалися саме до таких, останніх, інтонацій. Мені важко порівнювати, але я пам’ятаю те раптове заціпеніння. Далі ж залунало таке: «Шановні громадяни! На березі річки Бистриці Золотої в обласному центрі знайдено обезголовлене тіло чоловіка. Особу вбитого не встановлено. За попередніми висновками судово-медичної експертизи, чоловікові було від 30 до 40 років. Імовірний зріст — 182-185 сантиметрів, статура атлетична, татуювання та інші особливі прикмети відсутні. Правоохоронні органи міста й області просять про допомогу всіх громадян, які можуть володіти інформацією щодо особи загиблого та інших обставин. Телефонуйте 02 або звертайтеся безпосередньо до правоохоронців».

Протягом того ранку це лунало тричі. Згодом те ж оголошення повторили у вечірньому випуску після 18-ї. А також наступного дня — і зранку, і після полудня, і ввечері. А потім знову і знову, ще і ще. Це тривало не менше тижня.

10
Перейти на страницу:

Похожие книги

Рыбья кровь
Рыбья кровь

VIII век. Верховья Дона, глухая деревня в непроходимых лесах. Юный Дарник по прозвищу Рыбья Кровь больше всего на свете хочет путешествовать. В те времена такое могли себе позволить только купцы и воины.Покинув родную землянку, Дарник отправляется в большую жизнь. По пути вокруг него собирается целая ватага таких же предприимчивых, мечтающих о воинской славе парней. Закаляясь в схватках с многочисленными противниками, где доблестью, а где хитростью покоряя города и племена, она превращается в небольшое войско, а Дарник – в настоящего воеводу, не знающего поражений и мечтающего о собственном княжестве…

Борис Сенега , Евгений Иванович Таганов , Евгений Рубаев , Евгений Таганов , Франсуаза Саган

Фантастика / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Альтернативная история / Попаданцы / Современная проза
Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Проза