Лазарит

Озирнувшись, жінка знов обвела поглядом каменистий майданчик, і відчуття, що вона знає цю місцину, повернулося до неї. Раптом вона пригадала: майже такою самою була похила галявина на горі Химера біля Олімпоса, на яку вони піднімалися з Мартіном. Але на схилах Химери повсюди з-під землі виривалися язики полум’я – це було незбагненно й трохи лякало. Збентежена, Джоанна притискалася до Мартіна. Поруч із ним вона нічого не боялася, однак це було жорстокою помилкою! Саме його – свого захисника та рятівника, свого несподіваного коханого – їй слід було остерігатися якнайбільше.

Там, серед язиків підземного вогню, вони до самозабуття цілувалися, а потім Мартін підхопив її на руки, мов пір’їнку, і поніс у тінь дерев. І знову сталося те, що було між ними завжди, – ніжність, жагуча пристрасть, з’єднання, приголомшливий екстаз…

«Ти подарував мені мене», – шепотіла тієї миті Джоанна, почуваючись безмежно щасливою та коханою. О, як же вона йому довіряла! А потім ледь не померла з горя, побачивши коханого в скорботному вбранні лазарита.

Вільям намагався переконати її, що того фатального ранку в порту Лімасола вона просто обізналася. Він старався заспокоїти її, і Джоанна була за це йому вдячна. Проте його розпитування про Мартіна дедалі дужче бентежили її. Вона намагалася відповідати чесно і прямо… але не завжди доказувала до кінця. Принаймні, промовчала про те, що з Мартіном був рудий зброєносець Ейрік, могутній воїн із дуже виразною зовнішністю. Чим це могло допомогти або завадити Вільямові? Безперечно, її брат про щось здогадувався чи знав про Мартіна таке, чого не знала вона, але ділитися своїми міркуваннями із Джоанною він не поспішав.

Після всього пережитого в неї не було ні сил, ані сміливості допитуватися, що спричиняло його безкінечні запитання. Вільям зробив для неї головне: повернув надію – дивна любовна пригода не загрожує їй смертельним лихом. І все ж, порадив вряди-годи перевіряти чутливість пальців на руках та ногах.

Від цієї думки їй раптом стало холодно навіть під гарячим сонцем. Вона рвучко ступила до колючих заростей ялівцю і, зірвавши з руки пальчатку для їзди верхи, стиснула в долоні колючу гілку. Біль був таким, що Джоанна зойкнула. Ну от, все гаразд… Минуле в минулому – і нехай береже її завжди Пресвята Діва! А Мартін… Вона мала б ненавидіти й зневажати його. Та не існувало сили, яка могла б прогнати з її серця спогади про коротку сліпучу мить щастя…

Непростиме безглуздя!

Вона промовила це так голосно і з такою неприхованою люттю, що аж конячка сахнулася, й Джоанні довелося заспокоювати вразливу арабку.

Шотландці були вже близько. Джоаннина кобилка заклично заіржала, учувши їхніх коней. Аж раптом їй відповіло заливчасте іржання з протилежного боку. Потім почувся тупіт багатьох копит, за стовбурами замелькали силуети вершників.

Великий загін сарацинів з’явився на стежці майже одночасно із засапаними шотландцями. Очолював його поважний вельможа в розкішному персидському жупані, розшитому золотом, шабля на його поясі сяяла брильянтовою насічкою, а блакитний шовковий тюрбан скріплював переливчастий аграф. Вельможа підніс руку, наказуючи своїм попутникам стримати коней, і, примруживши темні уважні очі, почав спостерігати, як шотландці вихоплюють зброю та обступають довірену під їхню опіку знатну персону. Потім він перевів погляд на даму, оглянувши її багатий одяг, діадему, що сяяла рубіном, і кобилу неймовірної краси, яка нервово пританцьовувала на місці. На вустах у сарацина зазміїлася вдоволена посмішка.

Осберт Оліфард з оголеним мечем у руці затулив собою Джоанну.

– Скачіть, міледі! Ми затримаємо невірних. Скачіть негайно, кажу вам!

– Але ж, в ім’я Господа, як? – із відчаєм відізвалась Джоанна. Їх уже оточували численні сарацинські воїни.

Аж тут їхній очільник, що спостерігав за цією сценою, заговорив лінгва-франка:[149]

– Шляхетна пані, заспокойте ваших хоробрих лицарів! Бо може статися, що ангел смерті Азраїл передчасно з’явиться по їхні душі!

Те, що сарацин розмовляє зрозумілою мовою, нехай і неправильно вимовляючи багато слів, здивувало всіх – і Джоанну, і вояків з її почту. Вони перезирнулися, але не рушили з місця. Сарацин продовжував:

– Ми нікому не завдамо шкоди. Я радий цій зустрічі й прошу вас прямувати за мною.

– Куди? – запитала Джоанна. – У полон?

Вельможа розсміявся.

– Ні, я запрошую вас бути моїми гостями. Присягаюся в цьому милосердям Аллаха, – нехай славиться він навіки! – Сарацин звів відкриті долоні до неба, а потім несподівано усміхнувся, показавши чудові білі зуби, які особливо контрастували зі смаглявою шкірою його обличчя. – Невже вам, базарянам, так складно повірити: я лише дотримуюся закону гостинності, що його свято шанують мої одновірці. Адже ви знаєте: нині між нашими народами перемир’я, чи не так, благородна пані Джоанно? – він ледь схилив голову, обернувшись до молодої жінки, яка, вражена всім, що відбувається, не могла вимовити й слова.