НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ні, не бачу,— сказав Арон.— Як на мене, це безглуздо.

Кел ледве втримався, щоб не закричати: «Я знаю, хто наша мати! Я можу її тобі показати!» Це дістало б Арона до самої печінки.

Кел зустрів Абру у вестибюлі до початку уроків.

— Що відбувається з Ароном? — запитав він.

— Не знаю.

— Знаєш.

— Літає у хмарах. Гадаю, це через того священика.

— Він проводжає тебе додому?

— Саме собою. Але я його наскрізь бачу. У нього крильця прорізуються.

— Він і досі соромиться через отой салат.

— Знаю,— сказала Абра.— Я його намагалася переконати. Гадаю, йому це подобається.

— Що?

— Нічого,— відповіла Абра.

Після вечері того дня Кел спитав у батька, чи можна йому в п’ятницю з’їздити на ранчо.

— Навіщо? — Адам обернувся у кріслі.

— Просто хочу подивитися. Просто хочу дізнатися, що там і як.

— І Арон хоче поїхати?

— Ні. Я збираюся сам.

— Не бачу причин для відмови. Лі, ти не бачиш причини не пустити його?

— Не бачу,— відповів Лі. Він уважно подивився на Кела.— Серйозно думаєш зайнятися фермерством?

— Можливо. Якби ви передали мені ранчо, я б там вів хазяйство, батьку.

— Оренда триватиме ще понад рік,— зауважив Адам.

— І потім я зможу там хазяйнувати?

— А школа?

— Я вже закінчу школу.

— Там видно буде,— промовив Адам.— Може, ти надумаєш вступати до коледжу.

Коли Кел підійшов до виходу, його наздогнав Лі й вийшов разом з ним з дому.

— Можеш розказати, що відбувається? — спитав він у Кела.

— Просто хочу роздивитися.

— Гаразд, здається, мене ставлять на місце.

Лі розвернувся і пішов до будинку. Потім гукнув:

— Келе!

Хлопець зупинився.

— Келе, тебе щось турбує?

— Ні.

— Я маю п’ять тисяч доларів, якщо вони тобі знадобляться.

— Навіщо б вони мені знадобилися?

— Хтозна,— відповів Лі.

3

Віль Гамільтон любив свою скляну клітку в гаражі. Його інтереси сягали значно далі за автомобільне агентство, але він не облаштовував собі іншого офісу. Він любив оту діяльність за скляними стінами. А скло він встановив подвійне, щоб не долинав шум з гаража.

Віль сидів у великому поворотному кріслі червоної шкіри і здебільшого радів життю. Коли люди говорили про те, як його брат Джо заробляє в Нью-Йорку купу грошей на рекламі, Віль завжди казав, що він сам — велетенська жаба у малій калюжі.

— Я не наважився б перебиратися до великого міста,— пояснював він.— Я простий сільський хлопець.

І йому подобався сміх, який викликали ці слова. То був доказ, що друзям було добре відомо, який він багатий.

Кел прийшов до нього на розмову одного суботнього ранку. Побачивши здивований погляд Віля, він представився:

— Я — Кел Траск.

— А, звісно. Господи, та ти вже зовсім дорослий. Ти з батьком?

— Ні. Я прийшов сам.

— То сідай. Гадаю, ти не палиш.

— Інколи. Цигарки.

Віль передав йому через стіл пачку цигарок «Мюрад». Кел відкрив її, а потім закрив.

— Щось мені зараз не хочеться.

Віль дивився на смагляве обличчя хлопця, і воно йому подобалося. Він подумав: «Хлопець кмітливий. Такого не обдуриш»,— а вголос промовив:

— Напевне, скоро візьмешся за серйозні справи.

— Так, сер. Планую хазяйнувати на нашому ранчо, коли закінчу школу.

— Цим багато не заробиш. Фермери нічого не заробляють. Заробляє той, хто в них купує і продає. На фермерстві не розбагатієш.

Віль розумів, що Кел оцінює його, випробує його, приглядається до нього, і це йому сподобалося.

Кел уже прийняв рішення, але спершу спитав:

— Містере Гамільтон, у вас, здається, немає дітей?

— Справді немає. І це мене засмучує. Мабуть, через це я шкодую найбільше. А чому ти питаєш?

Кел лишив це питання поза увагою.

— Ви могли б дати мені пораду?

Віль відчув тепле задоволення.

— Якщо це в моїх силах — залюбки. І чого ж ти хочеш?

І тоді Кел зробив таке, що Віль Гамільтон схвалив ще більше. Як своє знаряддя він використав відвертість. Він сказав:

— Я хочу заробити багато грошей. Я хочу, щоб ви мене навчили як.

Віль подолав бажання розсміятися. Хай якою наївною була ця заява, він зовсім не вважав Кела наївним.

— Хто ж того не хоче,— сказав він.— І що для тебе означає багато грошей?

— Двадцять чи тридцять тисяч доларів.

— Боже милостивий! — вигукнув Віль і подався вперед у кріслі, аж воно зарипіло. Тепер він уже розсміявся, але без тіні глузування. Кел усміхнувся у відповідь.

— А ти мені можеш сказати, навіщо тобі стільки грошей?

— Так, сер. Можу,— Кел розкрив пачку цигарок, витяг одну з овальним корковим фільтром і запалив.— Вам я скажу навіщо.

Віль знову відкинувся в кріслі, передбачаючи насолоду.

— Мій батько втратив цілу купу грошей.

— Знаю,— сказав Віль.— Я його застерігав не перевозити салат через усю країну.

— Справді? А чому?

— Не було жодних гарантій,— пояснив Віль.— Бізнесмен мусить підстраховуватися. Якщо трапляється щось, йому кінець. І це трапилося. Продовжуй.

— Я хочу заробити гроші, щоб повернути йому все, що він втратив.

Віль щиро здивувався.

— Чому?

— Хочу і все.

— Ти його любиш? — спитав Віль.

— Так.