Нет блага на войне

Сохранившийся в украинском госархиве документ позволяет уточнить конкретное содержание того, что Лебедь называет «приказом» и «добровольным» его выполнением:

«З огляду на офіціяльну постанову (позицию) польського уряду (правительства) в справі співпраці (в деле сотрудничества) з Совітами, треба поляків з наших земель усувати (изгнать). Прошу це так розуміти: давати сільському населенню доручення (указание) до кількох днів (в течение нескольких дней) випровадитися на корінні (коренные, исконные) польські землі. Коли воно не виконає (исполнит) цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідовувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу (обращаю при этом внимание) на то, щоби поляків закликати (призывать) до покинення земель, а доперва після (и только после этого) ліквідовувати, а не навпаки (а не наоборот). Прошу на це звернути спеціальну увагу…»

Принимая во внимание кадровый состав УПА периода лета 1943 г. («костяком и основой повстанческой Украинской армии являются полицейские западных областей») и сформировавшиеся у «полицаев» за полтора года привычки и потребности, не приходится удивляться тому, что практическое исполнение приказа об этнической чистке Волыни сопровождалось массовыми «нарушениями националистической законности» и вышло далеко за рамки предписанного руководством ОУН «добровольного» изгнания поляков. Бесчисленные свидетельства очевидцев «волынской резни» сохранили такие подробности, какие не рискнут показать ни в одном фильме ужасов. В равной мере не желая ни превращать эту статью в пособие для начинающих садистов, ни встретить обвинение в попытке «давить на психику читателя», я приведу лишь рассказ В. Полищука о событиях, которые произошли с его близкими родственниками; рассказ весьма сдержанный и страшный именно заурядной обыденностью совершаемых преступлений:

«Влітку 1943 р. моя, по матері, тітка Анастасія Вітковська пішла з сусідкою-українкою вдень до розташованого за три кілометри від м. Дубна села Тараканів. Розмовляли польською мовою (разговаривали по-польски), бо тітка, жінка неграмотна, родом з Люблінщини, не зуміла навчитися української. Пішли вони, щоб поміняти дещо (обменять что-нибудь) на хліб, бо в тітки — шестеро дітей. Ніколи ні вона, ні дядько Антон Вітковський, теж людина зовсім неграмотна, не тільки не мішалися до будь-якої політики, але й не мали про неї жодної уяви (не имели о ней и малейшего понятия). І її, а також сусідку-українку вбили бандерівці тільки за те, що вони розмовляли по-польськи. Вбили по-звірськи, сокирами (топорами) й вкинули у придорожній рів (канаву)…