Процес

— Я був би вам дуже вдячний, — трохи офіційно сказав судовець, здається, він, власне, й не вірив у здійсненність свого найпотаємнішого бажання.

— Можливо, — говорив далі К., — годиться віддухопелити ще декого з судовців, а то й усіх гамузом.

— Так-так, — кивав головою судовець, немов ішлося про очевидні речі. Потім подивився на К. з довірою, що її попри всю його приязність досі не відчувалося, й додав: — У нас завжди виникають якісь бунти. — Але тема, либонь, трохи збентежила його, бо він урвав її словами: — А тепер мені треба подати рапорт до канцелярії. Ви підете зі мною?

— А що я там робитиму? — запитав К.

— Побачите канцелярію. Там на вас ніхто й уваги не зверне.

— А чи варто її дивитися? — завагався К., дарма що йому дуже кортіло піти туди.

— Бачите, — взявся пояснювати судовець, — я гадаю, вона вас зацікавить.

— Добре, — наважився врешті К., — я піду з вами. — І швидше за судовця збіг східцями вгору.

Заходячи, К. мало не заорав носом, бо за дверима була ще одна сходинка.

— А на відвідувачів тут не дуже зважають, — заува­жив він.

— Тут на них узагалі не зважають, — поправив судовець. — Ви лиш погляньте, яка тут почекальня.

Перед очима тягся довгий коридор, неоковирні двері обабіч провадили до окремих комірчин горища. Світло не потрапляло безпосередньо в коридор, але й темряви не було, бо чимало комірчин замість суцільних дерев’яних перегородок з боку коридора мали тільки дерев’яні каркаси, що, проте, сягали аж до покрівлі. Через ці каркаси сіялось трохи світла, можна було побачити, як за столами сидять та пишуть поодинокі судовці, дехто, правда, підступив до каркаса й крізь його діри споглядав людей у коридорі. Напевне, через те, що неділя, людей прийшло небагато. Вони видавались жалюгідними й сиділи майже на однаковій відстані одне від одного на двох рядах довгих дерев’яних лав, що стояли під стінами. Мало не всі були абияк одягнені, хоч, як судити з виразу облич, постави, форми борідки та багатьох навряд чи визначуваних точно дрібних рис, належали до вищих суспільних прошарків. Оскільки вішаків для одягу не було, всі, мабуть, наслідуючи одне одного, поставили капелюхи під лави. Побачивши К. та судовця, ті, що сиділи одразу коло дверей, посхоплювались для вітання, решта, побачивши це, подумала, що і їм треба привітати прибульців, тож коли К. і судовець ішли коридором, люди підводились. Повністю вони, правда, не випростувались, а стояли згорбивши спину й зігнувши коліна, немов вуличні жебраки. К. зачекав судовця, що йшов трохи позаду, і сказав:

— Які вони, певне, принижені!

— Атож, — кивнув головою судовець, — це звинувачені, всі, кого ви тут бачите, — звинувачені.

— Справді? — здивувався К. — Тоді це мої колеґи. — І він звернувся до найближчого з них, високого, худорлявого, майже сивого чоловіка: — Чого ви тут чекаєте? — запитав він увічливо.

Несподіване запитання збентежило відвідувача, і його безпорадність ще дужче посилювало те, що він скидався на досвідченого чоловіка, який добре знає людей та світ і в будь-якій іншій ситуації нізащо не розгубився б, не поступившись своїми здобутими в життєвій боротьбі перевагами над багатьма людьми. А тут, проте, він знітився й не знав, що відповісти на таке просте запитання, поглядав на решту чекальників, немов ті були зобов’язані підказати йому і ніхто не доб’ється від нього жодної відповіді, коли цієї підказки не буде. Проте надійшов судовець і сказав, аби заспокоїти і збадьорити того чоловіка:

— Пан лише запитав, чого ви чекаєте. Відповідайте.

Уже знайомий, напевне, голос судовця подіяв краще:

— Я чекаю... — почав був чоловік і затнувся. Він вочевидь обрав такий початок, щоб точно відповісти на запитання, але тепер не знав, що казати далі. Кілька чекальників підступили ближче, постававши навколо групи з трьох чоловіків, проте судовець наказав їм:

— Розходьтеся, відійдіть, звільніть прохід.

Люди трохи позадкували, проте на свої попередні місця не повернулись. Тим часом чоловік, що його запитали, зосередився й відповів, навіть тихо засміявшись:

— Я вже місяць, як приніс деякі свідчення, пов’язані з моєю справою, і чекаю, поки їх приймуть.

— Здається, ви дуже переживаєте? — мовив К.

— Так, — кивнув головою чоловік, — адже це моя справа.

— Але не кожен такої думки, як ви, — сказав К., — бо я, наприклад, теж звинувачений, а проте, щоб і далі залишатися щасливим, ані свідчень жодних не даю, ані взагалі нічого не роблю для цього правосуддя. А по-вашому, це необхідна річ?

— Я точно не знаю, — збентежився знову чоловік; пев­не, йому здавалося, ніби К. з ним жартує, і через те, мабуть, він найрадніше, аби не скоїти нової помилки, слово в слово повторив би свою попередню відповідь, проте нетерплячий погляд К. змусив його висловитись коротше: — Щодо мене, то я приніс свідчення.

— То ви не вірите, що я звинувачений? — запитав К.

— Звичайно, вірю, — відповів чоловік і відступив трохи вбік, але його відповідь виказувала не віру, а страх.