РАЙ.центр

Самого Володимира Гнатовича новина вже не тішила. Світло в лікарні? Інакше і бути не могло, бо тоді він — не Сердюк. А от де Макс? На ранок Женя вже не зважала на присутність Роми Шиллєра, вимагала відкласти всі справи, одірвати зад і знайти дитину, бо їй, бач, треба щось терміново пояснити хлопчику сам на сам.

— Що там у вас сталося? — кривився Володимир Гнатович.

— Не твоє діло! — Женя сильно нервувала, і це насторожувало пильного Сердюка.

— Нікуди не подінеться, — відрубав. — Пиячить у нічному клубі з друзями чи спить під боком у якоїсь шльондри.

Звичайно, Володимир Гнатович трохи знав сина. Шльондри — це не про Макса, але Женя відволікла його від справ: він саме вивчав компромат на Коноваленка, і тут, серед папірців було немало свідчень про брутальне поводження Ростислава Дмитровича з жінками легкої поведінки. Сердюк навіть зателефонував менту Баклану, щоби той знайшов одну-дві жертви. Хай би замаячили перед очима Коноваленка, якщо раптом спробує сіпнутися. Але то — перспективи, а зранку Сердюкові люди відвідали банк-реєстратор, де зберігався реєстр акціонерів цукрозаводу, зійшлися на добросовісній ціні стосовно можливих оперативних змін у реєстрі. Тепер Сердюк хотів знайти такого нового власника, щоби той мріяв про завод і добре би заплатив за операцію з миттєвого входження. Володимиру Гнатовичу цукрозавод ні до чого.

Після тривалих пошуків Рома Шиллєр указав Сердюку на Олексія Ординського, імпортера цукрової трості в Україну.

— Надзвичайно елегантний хід, — переконував Сердюка. — По-перше, Ординський переважну частину часу проводить у Лондоні, тож Коноваленко захекається його шукати. По-друге, напряму зацікавлений, щоби від цукрозаводу не залишилося навіть згадки. По-третє, добре заплатить. Ви ж розумієте: імпортеру цукрової трості конкуренція у вигляді вітчизняного продукту не потрібна.

Рома Шиллєр, як завжди, дивився у корінь. Сердюк дав відмашку, машина запрацювала: Рома зустрівся з людиною Олексія Ординського в Києві, за годину зустрівся знову, але вже для попередніх торгів, ще за дві години з уповноваженою людиною Ординського зустрівся сам Сердюк, дістав гарантії у вигляді певної суми, зобов'язався назавтра внести до реєстру акціонерів цукрозаводу будь-яких осіб, список яких передадуть від пана Ординського, забезпечити повну відсутність реагування з боку влади, натомість — допомогу в скорішому входженні.

Справи надихали. Тільки Макс досі не знайшовся. Ще зранку Володимир Гнатович наказав Марті організувати делікатний пошук.

— Володимире Гнатовичу... Дозвольте залучити одну дуже рспективну людину. У нас же є вакансія, а я би випробувала... чи підійде...

— Нам, Марто, потрібні віддані, а не перспективні, — насторожився Сердюк.

— Ось... Він перспективний саме у... проявах відданості! — не здавалася Марта.

Сердюк дозволив, і радісна, як з конопель, Марта побігла організовувати пошуки Макса.

На третю дня — жодної ниточки. Сердюк напружив Баклана і вирішив пообідати. Після вдалих переговорів з представниками Ординського обідати вдома під акомпанемент Жениного лементу здалося геть безглуздою ідеєю, тому Сердюк запропонував «мордодєлу» Шиллєру розділити з ним трапезу в тихому ресторані. Рома аргументовано відмовився.

— Поїду до «Квадроавтомато», перевірю лікаря на лояльність, якщо ви ще не вирішили його подальшу долю...

— Куди ти поспішаєш? — підозріло примружив око Сердюк. — Садюга... З усіх твоїх Геніальних планів завжди випадає зайва людина... Не думав організувати на цвинтарі окрему секцію під назвою «Список Шиллєра»?

— Список взагалі був Шиндлєра... Він рятував...

— Стули пельку!

— А плани не мої! — не зупинився Шиллєр. — Ваші!

— Що?!

— Хай живе?! Зараз поїду і відпущу під три чорти. Тільки накажіть. — Рома дуже ризикував, але інтуїція підказувала: ризик виправданий. Після такого нахабства Сердюк навряд чи зацікавиться, куди саме зараз поїде Рома.

— Ах ти, покидьок! — розходився Сердюк, стовідсотково виправдовуючи Ромині сподівання. — Пішов звідси! Пішов!

Рома стривожено глянув на Сердюка, мирно запитав:

— Що з вами, Володимире Гнатовичу? Ви... у нормі?

— В нормі, — відповів глухо. — Щезни вже...

Рома Шиллєр щез і за двадцять хвилин виник перед тремтячим від люті Ростиславом Коноваленком. «Ого! — подумав азартно. — У Ростика навіть шия червона...»

Приїхати до Коноваленка після появи на території злощасної лікарні військових із дизель-ґенераторами було вже не просто ризикованим кроком — на таке могла зважитися тільки непробачно легковажна чи надзвичайно самовпевнена людина. Тим більш Коноваленко ще й тями не мав про рейдерську атаку на його цукрозавод, що теж Рома ставив у заслугу особисто собі. Але він розмірковував так: Коноваленку й на думку не спаде, що перевербований ним Шиллєр продовжує живити ідеями Сердюка. Дурний Коноваленко, мабуть, вважає, що має тепер шпигуна в Сердюковому лігві, а за це треба платити, і червона від гніву шия — гарантована ознака неадекватно щедрих кроків. Ну, то до справи.

— Сердюк домовився з військовими...

— Вже знаю! — процідив Крноваленко.