Рубінова книга

— Ти ж сама в це не віриш. Так, хронограф — це, схоже, звичайний наручний годинник. Їх можна цілу купу придбати на «eBay», стартова ціна десять фунтів. От лайно! Постривай, я загуглю разом Ньютона, хронограф, мандрівку в часі та кров.

— Ну що?

— Нічого не знайдено. — Леслі зітхнула. — Шкодую, що ми не розібралися з цим раніше. Спершу подбаю про літературу для нас. Усе, що можна знайти про мандри в часі. Інакше навіщо мені цей дурний читацький квиток? Ти зараз де?

— Я перетинаю Оксфорд-стрит і повертаю на Дюк-стрит. — Раптом мені захотілося засміятися. — Ти питаєш, бо збираєшся долучитися до мене і намалювати крейдою хрестик, якщо я раптом зникну? Я оце собі думаю: навіщо міг знадобитися Шарлотті цей дурнуватий крейдяний хрест?

— Може, вони послали б навздогін за нею того другого типа, який теж подорожує часом. Як там його звуть?

— Ґідеон де Віллерз.

— Нехило звучить. Зараз заґуґлю. Ґідеон де Віллерз. Як воно там пишеться?

— Звідки мені знати? Ще раз про хрест крейдою: а куди вони відправили б цього Ґідеона? Я маю на увазі, в який час? Шарлотта може опинитися де завгодно. У будь-якій хвилині, у будь-якій годині, у будь-якому році, у будь-якому столітті. Hi-і, з цього хрестика крейдою пуття не буде.

Леслі так голосно заверещала мені у вухо, що я мало не впустила телефон.

— Ґідеон де Віллерз. Знайшла!

— Справді?

— Атож. Тут написано: команда з поло Ґрінвіцького інтернату Вінсента знову виграла чемпіонат Англії серед шкільних команд. Кубку радіють: (зліва направо) директор Вільям Гендерсон, тренер Джон Карпентер, капітан команди Ґідеон де Віллерз… тощо. Еге, то він ще й капітан. Шкода, картинка крихітна, не розгледиш, де тут кінь, а де — гравець. Ти зараз де, Ґвен?

— Досі на Дюк-стрит. Слухай, усе збігається: інтернат У Грінвічі, поло — це він. А там раптом не написано, що він час від часу зникає? Скажімо, просто з коня?

— Ой, я саме дивлюся, що цій замітці вже три роки. Може, він уже встиг закінчити школу. У тебе голова не паморочиться?

— Поки що ні.

— Ти зараз де?

— Леслі! Досі на Дюк-стрит. Я страшенно поспішаю.

— Окей, розмовлятимемо по телефону, поки ти не опинишся перед вашими дверима, а потім ти негайно поговориш із матір'ю!

Я глянула на годинник.

— Вона ще не повернулася з роботи.

— Тоді ти почекаєш, поки вона не повернеться, і неодмінно з нею поговориш, зрозуміла? Вона знає, що робити, щоб з тобою нічого не сталося. Ґвен? Ти мене зрозуміла?

— Так. Зрозуміла. Леслі?

— Га?

— Я рада, що ти в мене є. Ти найкраща в світі подруга.

— Ти як подруга теж нічого, — відгукнулася Леслі. — Май на увазі, ти зможеш приносити мені з минулого всілякі круті штуки. Яка подруга може таке? А якщо наступного разу нам доведеться готуватися до чергової тупої контрольної з історії, ти вивчиш усе просто на місці!

— Якби не ти, я просто не знала б, що робити. — Я розуміла, що це звучить якось жалюгідно, проте я так і почувалася.

— А хіба можна виносити з минулого предмети? — запитала Леслі.

— Без поняття. Справді, нічого не тямлю. Наступного разу я просто спробую. Між іншим, я на Ґросвенор-сквер.

Леслі кахикнула.

— Я знаю, що тобі страшно, але це все дуже круто. Я маю на увазі, це справжня пригода, Ґвен! І ти там у самому вирі!

Ще б пак. Я у самому вирі. От дупа.

— Значить, ти вже скоро будеш удома, — з полегшенням сказала Леслі. — Крім цього поло, у «Ґуґлі» про Ґідеона де Віллерза ані слова. Зате купа всього про приватний банк Віллерз і адвокатську контору Віллерз у Темплі.

— Так, це, мабуть, вони.

— Голова не паморочиться?

— Ні, але дякую за питання.

Леслі мала слушність: немає жодних причин припускати, що мама мені не повірить. Мої «історії про привидів» вона незмінно вислуховувала з належною серйозністю.

Я завжди могла прийти до неї, якщо раптом чогось лякалася.

Коли ми ще жили в Даремі, мене місяцями переслідував дух одного демона, який, власне кажучи, мав відбувати службу кам'яної горгульї на даху собору. Звали його Азраель, і схожий він був на якогось покруча від людини, кішки й орла. Коли Азраель помітив, що я його бачу, то був такий зворушений можливістю з кимось поспілкуватися, що почав ходити (і літати) за мною назирці, без угаву базікаючи, і навіть збирався спати зі мною в одному ліжку.

Коли я подолала свій первісний страх (пика в Азраеля, як у всіх горгулій, була моторошна), ми поступово стали друзями. На жаль, переїхати зі мною з Дарема до Лондона Азраель не зміг, і мені до цього дня його не вистачало. Нечисленні демони-горгулії, яких я бачила тут, у Лондоні, були радше несимпатичними істотами, вони не варті були й нігтя Азраелевого.