Рубінова книга

Тітка Медді скам'яніло втупилася в порожнечу, судомно вчепившись пальцями в підлокітники. Вона побіліла як полотно.

— Тітонька Медді! Ой, мамо, її грець узяв? Тітко Медді! Ти мене чуєш? Тітко Медді! — Я хотіла взяти її за руку, але мама втримала мене.

— Не треба! Не чіпай її.

Кароліна розрюмсалася.

— Що з нею? — скрикнув Нік. — Може, чимось вдавилася?

— Треба викликати «швидку», — мовила я. — Мамо, зроби що-небудь!

— Ніякий грець її не взяв. І вона не вдавилася. Їй щось примарилося, — відказала мама. — Зараз минеться.

— Точно? — Застиглий погляд тітоньки Медді лякав мене. Її зіниці розширились, а повіки застигли.

— Ой, мені страх як холодно… — прошепотів Нік. — Ви це відчуваєте?

Кароліна жалібно запхинькала.

— Ну зроби щось, щоб це скінчилося!

— Люсі! — раптом вигукнув хтось. Ми аж здригнулися. Проте з'ясувалося, що це кричала тітка Медді. У кімнаті справді похолоднішало. Я озирнулась, але не побачила жодного привида. — Люсі, дитятко моє! Вона веде мене до дерева. Дерева з червоними ягодами. Ой, куди вона поділась? Я її більше не бачу… Поміж коріння щось лежить. Величезний самоцвіт, гранований сапфір. Яйце. Яйце-сапфір. Яке гарне. Яке дороге. Аж раптом воно тріскає. Ой, воно розвалюється там щось усередині… вилуплюється пташеня. Крук. Він підстрибує і дріботить до дерева.

Тітонька Медді засміялась. Але її погляд був досі скляний а руками вона й далі чіплялася за підлокітники.

— Зривається вітер. — Сміх завмер у неї на вустах. — Буря. Все закрутилося. Я лечу. Я лечу з круком до зірок. Вежа. Ген на вершечку вежі величезний годинник. Там хтось сидить, над годинником. Сидить і дриґає ногами. Негайно спускайся, легковажне дівчисько! — раптом у її голосі зазвучав страх. Вона закричала. — Буря скине її. Занадто високо. Що вона там робить? Тінь! Величезний птах кружляє у небі! Он він де! Він падає на неї! Ґвендолін! Ґвендолін!

Я не могла вже цього витримати. Відсунувши маму вбік, я схопила тітоньку Медді за плечі й заходилася трусити.

— Я ж тут, тітко Медді! Будь ласка! Поглянь на мене!

Тітонька Медді повернула голову й подивилася на мене. Мало-помалу її обличчя набуло звичного кольору.

— Янголятко моє, — сказала вона, — що тобі в голову стукнуло, що ти залізла так високо!

— З тобою все гаразд? — Я подивилася на маму. — Ти впевнена, що нічого страшного немає?

— Це було видиво, — відповіла мама. — 3 нею все гаразд.

— Ні, не все гаразд. Це було погане видиво, — сказала тітонька Медді. — Тобто початок був дуже гарний.

Кароліна переплакала. Вони з Ніком боязко дивилися на неї.

— Це було моторошно, — сказав Нік. — Ви помітили, як похолоднішало?

— Тобі тільки здалося, — відказала я.

— Ні, не здалося!

— Я теж це помітила! — заявила Кароліна. — Мене мов морозом обсипало!

Тітонька Медді схопила маму за руку.

— Ґрейс, я бачила твою небогу Люсі. На вигляд вона була така сама, як і тоді. Ця мила посмішка…

У мами був такий вигляд, ніби вона ось-ось заплаче.

— Все інше я знову не зрозуміла, — вела далі тітонька Медді. Яйце-сапфір, крук, Ґвендолін на верхівці годинника, а потім ця зла птаха. Ти що-небудь розумієш?

Мама зітхнула.

— Звичайно, ні, тітко Медді. Адже це твої видива. — Вона опустилася на сусідній стілець у їдальні.

— Так, але хай там як, а я їх не розумію, — відповіла тітонька Медді. — Ти все занотувала, щоб ми могли розповісти про це твоїй матері?

— Ні, тітонько, не занотувала.

Медді нахилилася.

— Значить, ми повинні записати зараз. Так, спочатку була Люсі, потім дерево. Червоні ягоди… Може, горобина? Там лежав якийсь самоцвіт, огранований у формі яйця… Боже мій, як хочеться їсти! Я сподіваюся, що ви не з'їли без мене десерт. Сьогодні я заслужила принаймні два шматки! Або три.

— Це було справді страшно, — зізналася я.

Кароліна й Нік уже пішли спати, а я сиділа в маминій кімнаті на краєчку ліжка і намагалася повернути розмову на свою проблему («Мамо, сьогодні по обіді дещо сталось, і, боюся, станеться знову»).

Мама саме чепурилась, як вона робила це щовечора. З обличчям вона вже скінчила. Вочевидь, хороший догляд виправдовував себе. Зовні й не скажеш, що їй уже за сорок.

— Я вперше бачила, як до тітоньки Медді приходить видиво, — сказала я.

— І в неї це вперше видиво під час вечері, — відгукнулася мама, намащуючи руки кремом і ретельно його втираючи.

Вона завжди казала, що вік людини легко визначити по руках і шиї.

— І що, її видива можна сприймати серйозно?

Мама знизала плечима.

— Ну… Ти сама чула, що вона меле. Щоразу можна як хочеш трактувати. За три дні до смерті діда в неї теж було видиво. Ніби на груди йому стрибнула чорна пантера.

— Дідусь помер від інфаркту. Все збігається.

— Я й кажу — щоразу якось збігається. Хочеш крем для рук?

— Ти в це віриш? Я маю на увазі, не в крем для рук, а у видива тітки Медді?

— Як на мене, тітка Медді справді бачить те, про що розповідає. Але це зовсім не означає, що те, що вона бачить, позначається на майбутньому. Або взагалі щось пояснює.

— Не розумію! — Я простягнула мамі руки, і вона почала втирати в них крем.