Рубінова книга

— Це щось на кшталт твоїх примар, моя любонько. Я впевнена, що ти можеш їх бачити, і я так само вірю тітці Медді, що вона бачить видива.

— Тобто ти хоч і віриш, що я бачу привидів, але ти не віриш, що вони існують? — вигукнула я й обурено прибрала руки.

— Я не знаю, чи існують вони насправді, — зауважила мама. — У що я вірю, не має значення.

— Але якщо їх немає, то це означає, що я їх вигадала. А це значить, що я з глузду з'їхала!

— Ні, — відповіла мама. — Це означає… ох, серденько! Я не знаю. Часом у мене таке відчуття, що фантазії в кожного в цій сім'ї хоч відбавляй. І жили б ми значно спокійніше і щасливіше, якби обмежувалися тим, у що вірять звичайні люди.

— Розумію, — мовила я. Можливо, мені не варто було виступати зі своїми новинами. «Агов, мамо, сьогодні по обіді ми перенеслися в минуле — я і моя ненормальна фантазія».

— Будь ласка, не ображайся, — сказала мама. — Я знаю, що на світі чимало незбагненного. Але, можливо, що більше ми переймаємося такими явищами, то більшої ваги ми їм надаємо. Я не вважаю тебе божевільною. І тітку Медді не вважаю. Але давай щиро: чи віриш ти в те, що видиво тітки Медді справді пов'язане з твоїм майбутнім?

— Можливо.

YBW

— Он як? Ти збираєшся найближчим часом видертися на якусь вежу, всістися там на годинник, щоб подригати ногами?

— Звісно, ні. Але, може, це якийсь знак?

— Можливо, — відповіла мама. — А можливо, й ні. Іди спати, серденько. День був важкий. — Вона глянула на годинник на своєму нічному столику. — Будемо сподіватися, що після приїзду в Шарлотти все вже позаду. О Боже, як мені хочеться, щоб вона вже нарешті перемістилася.

— Можливо, у Шарлотти теж надто бурхлива фантазія, — мовила я, підвелась і поцілувала маму в щоку.

Уранці спробую ще раз.

Можливо.

— На добраніч.

— На добраніч, дівчинко моя велика. Я люблю тебе.

— І я тебе, мамо.

Коли я зачинила двері своєї кімнати і залізла в ліжко, то почувалася досить кепсько. Я знала, що мені слід усе розповісти матері. Але її слова теж змушували замислитися. Звичайно, фантазія у мене була бурхлива. Але фантазія — це одне, а уявляти, що ти мандруєш у часі, — геть інше.

Людей, які уявляють собі щось таке, треба лікувати. І це правда, я так гадаю. Можливо, я така ж, як ті диваки, що стверджують, буцімто їх викрали інопланетяни. Просто психи якісь.

Я вимкнула нічник і зручно загорнулася в ковдру. Що було б гірше: здуріти чи перескочити в часі?

Напевно, друге, вирішила я. Від першого принаймні є пігулки.

У темряві повернувся страх. Я знову подумала, як високо падала б звідси на землю. Тому знову увімкнула нічник і повернулася до стіни. Щоб заснути, спробувала подумати про що-небудь нешкідливе, нейтральне, але мені це ніяк не вдавалося. Зрештою, я почала рахувати від тисячі до одиниці.

Якоїсь миті я таки заснула. Мені якраз снилася велика птаха, коли я прокинулась і сіла в ліжку, а серце калатало.

Воно знову повернулося, це огидне відчуття в животі, коли все стискається і перевертається. Сповнена панічного страху, я зіскочила з ліжка і чимдуж помчала (наскільки мені дозволяли тремтячі коліна) до мами. Мені було фіолетово, що вона вважатиме мене божевільною, я просто хотіла, щоб це припинилося. І я не хотіла гепнутися в грязюку з четвертого поверху!

Я встигла добігти лише до коридору, де мене знову збило з ніг. Розуміючи, що все почалося, я міцно заплющила очі — і тут же впала на коліна. Підлога виявилася точнісінько такою ж, як і мій рідний паркет. Я обережно розплющила очі. Було ясно, ніби щойно зайнялося на світ. Якусь секунду в мені жевріла надія, що нічого не сталося, але потім я виявила, що коридор, звичайно, наш, але на вигляд він все ж інакший. Стіни пофарбовані в темно-оливкове, на стелі — жодної лампи.

З кімнати Ніка долинули голоси. Жіночі.

Я швидко підхопилася. Якщо мене хтось побачить… Як я поясню, звідки так раптово з'явилася? У піжамі з написом «Хелло, Кітті»?

— Мені страшенно набридло рано вставати, — сказав перший голос. — Волтеру можна спати до дев'ятої! А ми? Краще б я залишилася на хуторі та доїла корів!

— Волтеру доводиться працювати до пізньої ночі, Клариссо. Твій чепчик сидить криво, — відказав другий голос. — Прибери під нього волосся, а то місіс Мейсон лаятиметься.

— Вона тільки й робить, що лається, — пробурчав перший голос.

— Є значно суворіші економки, люба моя Клариссо. Ходімо, ми вже спізнюємося. Мері спустилася чверть години тому.

— Так, і навіть встигла застелити ліжко. Завжди старанна й акуратна, як того вимагає місіс Мейсон. Але Мері робить це навмисно. Ти коли-небудь мацала її ковдру? М'яка, як пампух! Це несправедливо!

Мені треба було терміново звідси вшиватися. Але куди? Добре, що я тут усе знала.

— Моя ковдра страшенно кусається, — поскаржився Клариссин голос.

— Узимку ти радітимеш, що в тебе вона є. Ну, ходімо.

Дверна ручка повернулася донизу. Я метнулася до вбудованої шафи, рвонула на себе дверцята і встигла зачинити їх тієї самої миті, коли двері кімнати відчинилися.