Завжди балакучий, сьогодні Спихальський був на диво похмурий і мовчазний.
– Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? – спитав Арсен, коли вони, обійшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсім непросто. – Чого мовчиш?
– А що тут скажеш? Через ці мури хіба що птах перелетить! А потклешся у ворота – варта не пропустить. Ось так, прошу пана, і будемо галайкати попід стінами…
В цю мить з воріт, розвихрюючи сніг, вимчали невеликі фарбовані сани з будкою, запряжені баскими вороними кіньми. У будці сидів якийсь поважний пан у бобровій шубі й шапці з павичевим пір'ям. На козлах – похмурий вусатий кучер.
Арсен і Спихальський ледве встигли відскочити вбік.
– Холера! Так і задавити чоловіка можна! – бурчав пан Мартин, обтрушуючи з коміра і вусів дрібні сніжинки. – Видно, неабияке цабе – пре, мов на пожежу!
Вони знову почали розглядати високі кам'яні мури, вежі і будівлі замку.
– Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий… – непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришеві, що той у Львові обіцяв знайти когось, хто б допоміг зустрітися з королем.
Але Спихальський, видно, забув обіцянку.
– Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палаці, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис!
– Але ж ти похвалявся цим у Львові, – нагадав Арсен. Спихальський зніяковів, потім почервонів. Нарешті скрушно махнув рукою.
– Е-е, мало що може бовкнути чоловік на радощах, що зустрів найліпшого друга! – І він винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких світилися по-справжньому глибока і вірна дружба й любов.
Арсен посміхнувся, обняв друга за плечі.
– Ну, гаразд… Не журись. Придумаємо щось!
– Що ж тут придумаєш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зводить виїхати з замку.
– Так можна прождати цілий тиждень… Ні, це не годиться! Арсен, круто повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись від морозу в кожухи, тупцяли вартові.
– Добрий день, панове! – з напускною бадьорістю привітався до них.
Вартові не відповіли. Тільки один, мабуть, старший, спитав суворо:
– Чого треба панам?
– Ми шляхтичі. Приїхали на сейм. Хотіли б побалакати з королівським секретарем…
– Паном Таленті?
– Так, – швидко відповів Арсен, радіючи, що його маленька хитрість принесла перші плоди.
– Але ж, панове, – здивувався вартовий, – пан Таленті щойно виїхав з замку!
– Хіба? А ми й не впізнали, – розвів руками Арсен. – Доведеться ждати, поки приїде.
Вони відійшли на достатню відстань. Чекали годину, а може, й дві, аж поки не побачили знайомі зелені сани, запряжені вороними кіньми.
Арсен переступив дорогу. Підняв догори руки.
– Тпр-р-р-у-у!
Коні зупинилися. Вусатий і дужий, як ведмідь, візник замахнувся батогом.
– З дороги, лайдаку!
Але Спихальський уже схопив вороних за вудила, а Арсен сміливо підступив до саней. Тим часом пан, що сидів у будці, прикривши ведмежою шкурою ноги, наказав кучерові опустити батіг.
– Пробачте, пане Таленті, що ми насмілилися зупинити вас на дорозі. Повірте, тільки нагальна справа змусила нас вдатися до такого не вельми шляхетного вчинку, – сказав Арсен, вичікувально поглядаючи на незнайомого чорнявого пана і не знаючи достовірно, Таленті це чи ні.
– Що вам треба? – холодно спитав той.
– Ми хочемо бачити короля!
У королівського секретаря ледь помітно здригнулися брови.
– Всього-на-всього? – Він і не намагався приховати глузливої інтонації в голосі. Арсен стишив голос.
– Пане, йдеться про дуже важливі речі… Влаштуйте нам зустріч з королем, і ви добре прислужитеся ойчизні!
– Я кожен день служу ойчизні! – бундючне відрізав пан. – Я королівський секретар, і мені ви можете розповідати все.
Тепер сумніву не було. Це справді був Таленті. Арсен сказав рішуче:
– Ні, мостивий пане, при всій нашій повазі до вас ми нічого не можемо вам розповісти. Єдине, що можу повідомити, це те, що я прибув із Стамбула. Якщо пан Таленті розуміє важливість цього…
Королівський секретар вмить збагнув «важливість цього».
– О! – вигукнув він. – Прямо із Стамбула?
– Так.
Таленті вихилився з будки, пильно оглянув Арсена з голови до ніг.
– Неймовірно! Хто ж ви такий?
– Потім дізнаєтесь… Моє прізвище – Анджей Комарницький, але воно вам нічого не скаже.
– Гаразд, ідіть до воріт. Я накажу, щоб вас пропустили… Коні рвонули з місця, і сани помчали до замкових воріт.
– Ну, ти й зух, Арсене! – радісно вигукнув вражений Спихальський. – Тепер не сумніваюся – відчиняться двері королівського покою! Хай мене грім поб'є, якщо брешу!
Арсен теж був радий.
– Ще б пак! Тепер, звичайно, відчиняться. Ходімо! Вартові біля брами відібрали у них зброю і пропустили на подвір'я.
Вони відразу побачили пана Таленті, що стояв біля високого кам'яного ганку. Королівський секретар здалеку махав їм рукою.
– Сюди, панове!
Вузькими сходами він провів їх на другий поверх. Тут у невеликій склепінчастій залі стояла внутрішня двірцева варта – кілька добре вишколених жовнірів. Старший наказав прибулим зняти кожухи й шапки, причепуритися, а тим часом пильно оглянув – чи нема зброї.