Штіллер

Штіллер вів далі: «Атож, я часто питаю себе, чому за всі ті роки ні разу не схопився й просто не ляснув Тебе в лице. Я не жартую, це помилка, яку вже ніколи не можна направити, я певний, що помилка. Скільки б нас із тобою лиха минуло! Хоч би, наприклад, твоя нещаслива подорож до Ландкварта. Ти ж напевне знала наперед, що десь по дорозі впадеш, а проте ладна вже на все піти, аби тільки я Мав нечисте сумління. Помиляєшся! Та найстрашніше ось що: з якогось зовсім іншого погляду я справді винен, що ти лежиш тепер у санаторії. Але тут ти вже не маєш чого мені вибачати. Я тепер часто думаю: якби я був не випробовував на тобі своєї сили, ти б ніколи не здогадалася прив’язати мене до себе хворобою, і ми кохалися б чи, може, розлучилися б природно, як усі люди. Ти, певне, здибала б тоді чоловіка, що мав би не таке вразливе сумління, зате був би дуже терплячий, з натури терплячий, у кожному разі, такий, що його можна було б скорити і втримати коло себе природним коханням. Хтозна, дорога моя Юліко, може б, ти була цілком здорова!..» І Штіллер замовк. «А тепер що?» — спитала вона. Штіллер втупив у неї очі. «Он ти якою мене бачиш! — мовила Юліка.— Я вже помітила, ти раз назавжди, створив собі мій образ, готовий, остаточний образ, і край. І відчуваю, що іншою ти мене просто не хочеш бачити. Правда ж?» Штіллер запалив цигарку. «Я останнім часом теж багато про що думала,— вела далі Юліка, здмухуючи сніжинки з коца навіть тоді, коли сама говорила.— Недарма каже заповідь: не роби собі кумира! Кожен кумир — гріх. Бачиш, те, що ти оце робиш своїми словами, якраз протилежність кохання. Не знаю, чи ти розумієш мене. Коли людину кохають, то не відбирають у неї жадної можливості і, попри всі свої спогади, щоразу ладні дивуватися, знову й знову дивуватися, яка вона неоднакова, яка різноманітна, а не просто така от, І годі, не готовий образ, як ти оце зробив зі своєї Юліки. Скажу тобі одне: в твоїх словах немає правди. Ти завше вмовляєш щось у себе. Не роби собі з мене кумира! Це все, що я можу тобі відповісти».

Штіллер сидів і пускав дим. Спитався лише: «Звідки ти цього набралася?» З ним уже, здається, не можна було розмовляти, бо він слухав тільки себе самого. Він приїхав з Понтрезіни, твердо поклавши собі остаточно порвати стосунки. «Кохання? — усміхнувся він.— Краще не говорімо про кохання в нашому випадку, і про вірність теж — ти також, мабуть, давно б мене покинула, Юліко, нагоди тобі ніколи не бракувало, я знаю, бракувало тільки певності, що ти зможеш утримати коло себе справжнього чоловіка. Будьмо щирі! Наша відносна вірність була страхом перед поразкою з якимось іншим партнером, якої я щойно зазнав, і більше нічого. Не обдурюймо себе! Між нами теж усе скінчилося. Очевидно, Юліко, ми бачимося востаннє». Юліка заплакала. «Страшенно прикро,— мовив Штіллер дуже тверезо,— що довелося говорити про таке в цьому санаторії. Твій лікар сказав мені, що в тебе ще далеко не минула криза. Та, може, й добре, Юліко, що відтепер ти знатимеш, твердо знатимеш, що твоя хвороба не справляє більше на мене жадного враження. Може, мої слова здаються тобі просто підлими. Насправді ж я весь час нишком докоряв тобі й через те панькався з тобою аж до смішного, тому що вічно мусив загладжувати невисловлений докір, розумієш, а тепер я вперше, здається мені, стою перед тобою не гніваючись, бо знаю, що це не ти досі заважала мені жити по-справжньому. Хвалити бога, знаю нарешті! Сльози в твоїх очах, Юліко,— погроза, яка вже не діє на мене. Адже всіх нас чекає смерть». На це Юліка сказала: «А тепер лиши мене саму». Штіллер кинув цигарку через поруччя і якусь хвилю ще стояв перед її ліжком, засунувши руки в кишені, трохи збентежений. Потім, наче Юліка лежала вже в труні, поцілував її в чоло, не чекаючи, поки вона його обійме, і швидко пішов із засніженої веранди... Відтоді (розповідає Юліка) він для неї перестав існувати. У місті Штіллера бачили ще в грудні. Допіру тоді, після вернісажу, що закінчився пиятикою аж до півночі, він перестав існувати й для інших, спершу непомітно, не так, щоб сьогодні був, а завтра всі кинулись, що його немає; поступово люди стали помічати, що він не з’являється в кав’ярні або в іншому місці, де раніше часто бував, і кожен стискав плечима, коли його випадково питали за Штіллера. Так тяглося аж до січня, поки якийсь знайомий, що його почала непокоїти замкнена майстерня, повідомив поліцію. Поліція перешукала всі шухляди, але марно — вона й досі, через шість чи майже сім років, знає не більше, як знала тоді.

Зошит третій

Учора (ні сіло ні впало) — виправа до зброярні, щоб оглянути солдатське спорядження їхнього зниклого Штіллера. Довге очікування в бараці. Курити заборонено! Я сідаю на стос державних штанів. Чи я не можу постояти? Тхне шкірою, камфорою, кіньми з поближніх стаєнь. Аби не мовчати, я питаю трохи збентеженого своїми блискучими чобітьми молодого лейтенанта, що так само знудився чекати, як і я:

— У вас тут і досі є кавалерія?

— Немає,— коротко відповідає він.