tmp0

Подібний процес повільного уступання української людности з чорноморських степів мусїв мати місце і на лївім боцї Днїпра, тільки тут ми не маємо навіть тих скупих вказівок, як на правім. Можемо тїльки з одного боку (на підставі чужоземних відомостей) констатувати залюдненнє Подоня, мабуть до самого Азовського моря, перед приходом Угрів і Печенїгів, а з другого боку описи походів на Половцїв на початку XII в. показують вже сильне спустїннє степів на полудень за Посулєм, так що там зістались тілько слабі останки колишньої української людности. До XII віку степи взагалї спустїли вже так сильно, що треба аж виловлювати натяки на істнованнє там останків словянської людности. Лївобічна людність мусїла відти відступати переважно теж на північ, чи скорше на північний захід. Подібно як кольонїзаційний потік в Подонє при першім розселенню ішов з середнього Поднїпровя в полуднево-східнїм напрямі, так і відлив з Подоня й Азовського поморя, по старим торговельним дорогам, мусїв піти на північний захід, головно на Поднїпровє, особливо лївобічне (по части може і на правобічне — з країв нижнього Днїпра) ⁷).

Про боротьбу чорноморської Руси з Печенїгами Повість нїчого не каже нам. Не знаємо й того, чи робили київські князї які небудь заходи для оборони степової людности, що вже стояла в більш або менш тїсній залежности від Київа. Одинока ляконїча згадка Повісти під 920 p. говорить тільки, що кн. Ігорь воював з Печенїгами ⁸). Більше займатись Печенїгами лїтопись наша починає з того часу, як вони в другій половинї Х в. стали сильно давати себе знати київським околицям. Під 968 p. вона записала: „Приидоша ПеченЂзи пЂрвоє на Рускую земли“, що має означати перший напад на Полянську землю, переказаний лїтописцеви традицією ⁹). Але се був вже великий похід: Печенїги, використавши час, коли Святослав воював в Болгарії, великою ордою („бещисленноє множьство“) обложили Київ, перервали всякі зносини, і руські помічні полки, що прибули зза Днїпра, не відважались іти під Київ. Аж вість, що Київ на другий день має піддати ся Печенїгам, і страх кари від Святослава примусили їх іти на поміч Киянам. Та й тодї тільки припадок, як оповідає Повість, виратував Київ: Печенїги прийняли сих Заднїпрянцїв за військо Святослава й забрались.

В дїйсности сю облогу самого Київа мусїли випередити менш голосні напади Печенїгів, шарпанина Полянської землї й київської околицї. Тільки вони не зацїлїли в народній традиції, записаній лїтописцем. Взагалї він переповідає тільки ті епізоди з печенїзької біди, що звязані були з якимись народнїми переказами або місцевими памятками: така історія про нахід Печенїгів на заднїпранські околицї, „но оной сторонЂ отъ Сулы“ (під 993 р.), звязана з лєґендою про побіду руського хлопця над Печенїгом і з іменем Переяслава, заснованого там де той хлопець „переяв славу“ у Печенїжина. Епізод 996 р. звязаннй з церквою Преображення в Василеві, бо коли Печенїги прийшли під Василїв і Володимир, не устоявши „з малою дружиною“, тїкав і ховав ся під мостом, він обіцяв поставити церкву за своє тодїшнє спасеннє і поставив справдї церкву Преображення. Історія про облогу Білгорода (під 997 p.) звязана з мандрівним анекдотом (з ціклю оповідань про дурних людей), як Білгородцї обдурили Печенїгів, переконавши, що вони з землї дістають кисїль, і тим примусили їх кинути облогу. Нарешті останнїй печенїзький похід за Володимира звязаний з смертю кн. Бориса і взятий з його жития.

Та нам від сих припадкових епізодів цїкавійші ті загальні уваги, що кинув при тих оповіданнях лїтописець. Приступаючи до оповідання про білгородський кисїль він каже, що з Печенїгами була повсечасна боротьба: “бЂ бо рать бес преступа“, і Володимир ходив в північні волости збирати війська на війну з ними („по вЂрхние воЂ“ -тут про верх Днїпра, взагалї північні волости) ¹⁰). Оповідаючи про те, як Володимир будував „гради“ навколо Київа і сюди виводив осадників з північних земель (факт, що мусїли добре запамятати в народї), лїтописець поясняє також: „бЂ бо рать от ПеченЂгъ“ ¹¹). Сї по дорозі кинені уваги власне розкривають перед нами тодїшнї обставини, коли Печенїги, опанувавши степи та розігнавши з них переважну масу української людности, в другій половинї й особливо — в останнїй чверти Х та на початку XI в. здобули вільний приступ і до дальших земель та налягли на невинищені ще краї в районі середнього Днїпра, особливо на околицї голосного своїми скарбами Київа. Київські околицї були в неустаннїй облозї від них. Хоч лїтописець і каже, що Володимир „бЂ воюя ся с ними и одоляя имъ“ ¹²), але самі наведені ним епізоди показують, як тяжка була ся боротьба. Місцевих сил не ставало, приходилось стягати війська з далеких північних волостей. Не ставало люду й для осадження новопобудованих міст — кріпостей в околицї Київа: знов приходилось для залоги стягати („нарубати“) заможнїйших людей з північних земель: „отъ Словенъ, и отъ Кривичъ, и отъ Чюдий, и отъ Вятичъ, и отъ сих насели грады“ ¹³). Очевидно, околицї Київа пустїли дуже швидко.