tmp0

Місто Родня на устю Роси в Днїпро ще стоїть на початку третьої чверти X. в.; над Днїпром, що забезпечав зносини з Київом і північними землями, українська людність могла взагалї держатись довше. З оповідання Константина про українське пограниче з Печенїгами виходило-б, що в першій половинї Х в. відкриті Уличами „руські“, себ то полянські осади над Днїпром що досить далеко простягались в степ. Поодинокі замки могли держатись і по Роси. Але Поросє загалом при кінцї Х в. було вже так ослаблене, що Володимир навіть пожалував праці укріпляти й боронити його від Печенїгів, а заходився коло будови замків в близших околицях Київа по Стугнї й Ірпеню. Про сю лїнїю укріплень лїтопись каже виразно; про укріпленнє Білгорода на Ірпеню вона згадує під 992 р.: „Володимеръ заложи градъ БЂлъ и наруби въ нъ отъ инЂхъ градъ, и много людий сведе в онь, бЂ бо любя городъ ось“; місто певно було тут і давнїйше, тепер тільки укріплено його, розумієть ся — в звязку в цїлою системою кріпостей для оборони від Печенїгів ¹⁴).

Ще більш зложену і сильнїйшу систему кріпостей — бодай судячи з слів лїтописи, вивів Володимир на лївім боцї Днїпра: „И рече Володимеръ: ,се не добро есть — мало городовъ около Кыева“. И нача ставити городы по ДеснЂ, и по Устрьи (Острі), по Трубешеви (Трубежу), и по СулЂ, и по СтугнЂ“. Правдоподібно, лївий бік Днїпра взагалї ще більше підлягав печенїзьким нападам.

Як бачимо, тут ставлено в три ряди кріпости — по Сулї, по Трубежу, по Сейму. Лїнїю Сули фортифіковано, але хто зна — чи не з стратегічних тільки причин: для утруднення доступу до Переяслава, одного з важнїйших полїтичних і торговельних центрів, і до самого Київа. Але кольонїзація Посуля мабуть була тодї вже в однаковім станї з Поросєм; принаймнї в оповіданню про переяславського отрока бачимо, що Печенїги йдуть від Сули, наче з степу, і Володимир стрічає їх аж на Трубежі.

Окрім кріпостей для оборони сеї границї служили лїнїї валів і ровів; звістний місіонер Брунон, бувши в Київі за Володимира, оповідає, як самовидець, що Володимир окружив Київ від Печенїгів „дуже міцною й довгою огорожею“. Сю „огорожу“, з проробленими в нїй ворітьми, бачив Брунон десь коло Стугни, і дїйсно ми маємо й тепер понад Стугною аж три лїнїї валів. Такі-ж вали маємо коло Переяслава. В лїтописи вали коло Стугни (на правім боцї) і вали переяславські згадують ся принагідно при кінцї XI в. ¹⁵). Не згадують ся нїде більш полудневі лїнїї валів що маємо по Роси і по Сулї. Вони можуть бути фортифікаціями пізнїйших часів (XI в.) ¹⁶).

Коли глянемо на мапу, то побачимо, що при кінцї Х в. границя сильнїйше залюдненої території, не знищеної хвилями турецького потока припадає більш менш на границю лїсової полоси. Се не припадково; очевидно, лїсовий край давав захист людности від нападів кочовників. Дїйсно слїдячи за пізнїйшими нападами Половцїв (нам більше відомими), бачимо, що вони дуже рідко майже, нїколи не забирались в лїсові краї Деревлян або Дулїбів, головно крутились в сусїднїй з незахищеним Поросєм околицї Київа, а ще більше в Переяславщинї, що лежала вповнї поза границею лїсової країни. Може ся безборонність Переяславщини й була причиною тих більш зложених фортифікацій Володимира на лївім боцї.

Одначе покинена київськими князями степова країна на полудень від Стугни та Сули не спустїла зовсїм одразу. Я казав уже що вона мусїла пустїти поволї, довгим рядом десятиліть. Навіть в XI — XII — XIII в., по всїх степових бурях і перемінах, які переживала полуднева границя хлїборобської осїлої кольонїзації, то відступаючи на північ під натиском степу і чекаючи спокійнїших і вигіднїйших часів, аби знову посуватись на полудень, то посуваючись дїйсно при кождім полїпшенню обставин,-навіть, кажу, по тих всіх перемінах, в таких пізнїх часах знаходимо в степах значні останки словянської кольонїзації. В другій половинї Х або першій пол. XI віку сї останки мусїли бути далеко значнїйші. Ми бачимо в XII — XIII в. досить численну степову українську людність — Бродників, що в тїснім союзї з кочовими ордами — панами степів, вміли жити в сих степах. Бачимо подунайських Берладників, промисловців і пиратів, що виступають оден раз не більш не менш як полком в 6000 мужа, та галицьких рибалок, що перебували на нижнїм Дунаю. Бачимо такі міста як Олешє на нижнїм Днїпрі, важний торговельний пункт, приморський порт Київа, або Руський порт на устю Дона. Тмуторокань ще в другій половинї XI в. становить руську волость, висовуючись островом за половецьким морем. В самім степу, здаєть ся, зацїлїли деякі осади. Всї отакі останки в перших часах по приходї Печенїгів мусїли бути ще значнїйші.