tmp0

За сей час кольонїзація ствердла, значнїйші зміни викликав тільки поворотний рух людности зі степів під натиском турецьких орд; та й звістки наші з сього часу дотикають ся не тої рухливої напів-кочової періферії, як звістки про Антів Прокопія та Маврикія, а масивнїйшої, інтензивнїйшої кольонїзації північних земель. Родовий устрій за сей час ослаб, перейшов в стадію розкладу. Племінний устрій отяжів, і над ним беруть перевагу відносини територіальні, сотворені городським житєм. Все се мусїло внести певні зміни в полїтичний устрій і ми бачимо в нїм значні відміни в порівнянню з Sturm und Drang — періодом антських часів.

Племінне ґрупованнє сих часів ми вже знаємо. Повість наша як тільки могла виразно зазначила, що подїл на племена був тодї етноґрафічний. Племена ріжнились етноґрафічними прикметами: „имЂяхуть бо обычая своя и законы отець своихъ, и предания, кождо своя норовъ“, каже лїтописець і стараєть ся схарактеризовати ріжницї в звичаях, обрядах і побутї сих ріжних племен. Ся характеристика не скрізь випала щасливо, але для нас важний погляд старого книжника з тих часів, коли значіннє сього подїлу ще не могло зовсїм забутись, — що се був етноґрафічний подїл. Дїйсно археольоґія виказує деякі ріжницї похоронного обряду й культурної обстанови у ріжних племен. Можливо, що з часом і діалєктольоґія викаже докладнїйше слїди племінних ріжниць в мові, бо ріжницї діалєктів могли служити теж для відріжнення племен, так само як і ріжницї в культурі. Сї ріжницї могли істновати між племенами в зародку ще на правітчинї, могли витворитись і на нових оселях протягом довшого часу; не треба їх собі побільшати: вистає часом і невеликих відмін, щоб люде з певної місцевости відріжняли себе від сусїдів, як осібна ґрупа. Теорія, що староруський поділ на племена був полїтично-ґеоґрафічний, бо, мовляв, дрібних відмін в звичаях і станї культурности не вистало-б на таке розріжненнє,-не може устояти ся. Полїтичне ґрупованнє бачимо пізнїйше, і тодї назви земель, взяті від імен полїтичних центрів, з часом заступають давнїйші — племінні, етноґрафічні назви. Так ми бачимо, що імя Дулїбів заступаєть ся новими назвами Бужан, Волинян, Червенських городів і т. п., і то вже дуже рано, тим часом як у иньших племен, як Деревляне, Вятичі, де не виникло таких полїтичних центрів, племінні назви живуть ще довго потім ¹).

При своїй великости й екстензивности, при величезних територіях, котрих части часом досить слабко були з собою повязані, сї племена для полїтичної орґанїзації були взагалї дуже важкою підставою. Тому вони в пізнїйшій полїтичній орґанїзації звичайно розбивали ся на дрібнїйші куснї. Деякі факти виявляють одначе живучість тих первісних племінних тїл, яка свідчить про істнованнє певної внутрішньої, бодай моральної звязи в серединї старого племінного тїла. Треба сказати, що се питаннє живучости старого племінного поділу і його значіння в пізнїйшім полїтичнім ґрупованню взагалї не легке. В лїтературі висловлялись супротивні погляди на се і для вияснення сих питань маємо дуже мало матеріалу, а головне дїло — не знаємо докладно старих етноґрафічних границь ²). Одначе деякі факти таки виразно свідчать, що старі племінні відносини не лишили ся без значіння в пізнїйшім. Такі слїди живучости їх, як напр. відокремленнє в осібне князївство київських Дреговичів в XII в., довга окремішність, під своєю племінною назвою Вятичів, до певної міри — й жива память про границї земель, що прокидала ся в пізнїйших рахунках, кажуть нам рахувати ся з старими етноґрафічними ґрупами як живою основою пізнїйших полїтичних орґанїзацій.

Правда, сї полїтичні орґанїзації далеко не вповнї відповідали етноґрафічним ґрупам. Не тілько, що з одного племени виходило часом кілька ґруп і навпаки — кілька племен лучило ся в одну ґрупу (напр. Чернигівське і Переяславське князївство на сїверянським ґрунтї або Київське — зложене з Полян і Деревлян): полїтичні центри могли притягати й частини чужої етноґрафічної території (не треба при тім забувати про невиразні часом етноґрафічні границї, мішану кольонїзацію і т. п.). Але бути в певній мірі основами полїтичної орґанїзації се племенам не перешкоджало, і на прикладї тої самої Київщини ми можемо бачити, як гень-гень пізнїйше, в XII в. відріжнялась в поглядах сучасників властива „Руська земля“ — земля Полян, від „київських волостей“ — чужеплеменних округів, що залежали від Київа.