Unknown

Сьогодні пані Зюзя — генерал-губернаторська упири­ця — сіла па мілину. Спекулювати? Ну добре, але як і з ким? Ні, залишається лише одне — плести змови, встав­ляти палки в колеса. Упириця, яка досі пишалась своєю «аполітичністю», починає раптом цікавитися політикою. Вона стає правою рукою «папа добродія». Як і він, має тепер повний рот — Польщі. Згадала собі...

«Совєти» ? - «Це Азія, моя пані». То нічого, що ця «Азія» показала чудеса патріотизму і хоробрості, то ні­чого, що ця «Азія» своїм героїзмом зберегла культуру усієї Європи. Культура пані Зюзі починається з одеко­лону, шовкової білизни, а закінчується шелестом іудиних грошей. Упириця не хоче зрозуміти і, зрештою, ніколи не зрозуміє, що ні духовно, ні розумово вона не доросла до п’ят першому-ліпшому звичайному червоноармійцеві-уз- бекові. Що його кров, пролита на полях битв за свободу і майбутнє людини, благословлятиме майбутні покоління, а що після папі Зюзі пе залишиться нічого, буквально ні­чого.

«Пан добродій» і пані Зюзя — це ар’єргард гітлерів­ської орди. Демаскувати цю пару ми повинні завжди і на кожному кроці. В ім’я сьогоднішнього і завтрашнього дня, в ім’я нашої спільної справи і спільної перемоги, а отже, в ім’я незалежної і демократичної Польщі.

ЩО НАС ЧЕКАЛО?

У виданому два роки тому провіднику Бедекера * по генерал-губернаторству читаємо про львівський Ринок * таке: «Він збудований у німецькому колоніальному стилі».

Провідника по «рейхскомісаріату» гітлерівці не встиг­ли видати. Зрештою, вони і без Бедекера знали, що таке «німецький колоніальний стиль», і застосовували його на Україні з гідною подиву послідовністю.

Вони не церемонились. Галичину причепили до «гене­рал-губернаторства», Чернівці і Одесу віддали в оренду румунам, з інших областей України створили щось на зразок вільгельмівського Камеруну *, з тією лише різни­цею, що роль нещасних негрів мали грати українці Ки­ївщини й Полтавщини, Харківщини й Донбасу.

Як вони господарювали у нас, ми знаємо. Однак не всі ми знаємо, як воші думали хазяйнувати на Україні в майбутньому, і то в зовсім недалекому майбутньому.

Цьому питанню гітлерівці присвятили цілі гори про­пагандистської макулатури. Там було все: і життєвий про­стір, і німецька колонізаторська «місія» па Сході, і сма­ковиті, запаморочливі цифри тонн хліба, м’яса, масла, ЧУ^КРУ, вугілля, залізної руди, всіх незліченних багатств, що колись безперервним потоком попливуть у ненаситний німецький живіт.

У Берліні друкували розкішно ілюстровані книжки, автори яких старанно підраховували, скільки української і російської землі було в німецьких руках за часів Мико­ли II. Результат цих підрахунків був дуже привабли­вий: німецька земельна власність у колишній російській імперії становила 48 процентів усієї орної площі Німеч­чини.

А все це мало довести німцям їх «право» на оволодіп- ^Вя всією орною площею Радянського Союзу...

Це була література офіційна, доступна для кожного смертного. Та крім неї є ще снла документів, усіляких звітів, інструкцій, доповідних записок, прихованих від денного світла в шухлядах гітлерівських таємних кан­целярій. Під ударами прикладу червоноармійської гвин­тівки чимало цих шухляд вилетіло з письмових столів, і сині папки з документами посипались до наших ніг. З документами такого варварства і такого цинізму, яких людство не бачило в найчорніших снах.

Перед нами таємна доповідна записка про Україну. Автором її є один з найближчих співробітників Альфреда Розенберга. Українська інтелігенція? Нема такої. Автор записки наводить при цьому обурливий, на його думку, приклад, коли якась німецька сім’я поставилась до своєї української рабині-студентки як до ... студентки. «До гною!» — репетує осатанілий гітлерівець, погрожуючи ні­мецьким «білим крукам» усіма пекельними муками з рук гестапо. Його німецький мозок заливає кров, коли він пи­ше, що на Україні є ще «грудасті жінки». «Вони забагато їдять»,— констатує німець і розгортає перед своїми зверх- пиками план цілковитого пограбування України.

Але відповідальному берлінському канібалові й цього мало. В зв’язку з бомбардуванням німецьких міст союз­ною авіацією він пропонує ось що зробити. І не тільки пропонує; він говорить про цю справу, як про щось уже вирішене і затверджене Гітлером:

«...Приміром, жителів з Карлсруе треба буде перевести в одне з українських міст, а його українських жителів переселити в східні райони па таку саму відстань, яка ділить Карлсруе від цього міста».

Зважте це «приміром». Гітлерівський сановник та «іже з ним сущі» всерйоз готувалися виселити українців з України, тобто створити Україну без... українців. Це вже ие колонія навіть, а щось на зразок Німеччини № 2, що її обслуговували б виселені за Каспій автохтони... ²

Хтось може сказати: божевілля. Ні, це не було боже­вілля. Тільки протягом трьох років окупації вони зменшили населення України на одну третину. За цей час вони встигли винищити на європейському континен­ті майже весь єврейський народ, вони здесяткували на­роди Югославії, вони поголівно вимордували польську