Unknown

Больцьо запустив собі вусики a la Menjou * і почав залицятися одна за одною до солом’яних вдовичок, яких тоді було так багато. Маючи емоційну натуру, робив це з певним шармом. Починав роман з напарфумованих за­писок, а коли це йому набридало, посилав своїй коханій квіти з карточкою: «Прощай, мій чарівний сон, я тебе не вартий».

Цими замінниками кохання Больцьо займався до того часу, поки не вподобав собі молоденьких дівчат. Але то вже випало па період німецької окупації.

Спочатку Больцьо тримався по-діловому. Обслуговував, щоправда, німецьких офіцерів, але більш нічого. Він не здався навіть тоді, коли обслугу ресторану пімці заміни­ли дівчатами. Аж спокусила його демонічна пані Клауди- па. Для неї і тільки заради неї паш Больцьо записався на фольксдойча *, їй і лише їй приносив весь (майже) фольксдойчівський пайок. Знайомим віп говорив: «Що з того, що я зовнішньо вдаю німця? Я роблю це заради хво­рого батька (батько тим часом помер). У глибині душі я є і буду поляком».

З часом Больцьо зрозумів, що зробив дурницю: фолькс- дойчство загрожувало призовом до армії. Це було після сталінградського трауру. Больцьо по міг гаяти часу. Че­рез знайому він подбав, щоб його тихенько викреслили зі списку ренегатів, зголив вуса і переніс свою діяльність «в підземелля», конкретніше — на Краківську площу.

Там він знаходиться і до сьогоднішнього дня. Але тіль­ки у визначені години, та й то па правах старшого. Ви рідко побачите його з пачкою папірос у руці. Пан Боль­цьо є оптовиком, це значить, що віп рідко мас безпосе­редній контакт з покупцем, найчастіше продає товар тіль­ки тим, що перепродують.

Останнім часом повернувся він до старого, правда, не менш досконалого способу. Знайомий токар виробляє для нього шпульки для ниток з мінімально виступаючими краями. Це дозволяє Больцьові «пускати в обіг» десяти­метрові нитки замість стандартних 200-метрових. 40 кар­бованців штука. Одним словом, райське життя!

Останнім часом Больцо має великий клопіт: його хочуть призвати до польської армії. Больцьо викручуєть­ся, як тільки може. Змінює адреси, спить у знайомих, але хто може поручитися... Больцьо обурюється: «Хоч би це була справжня армія, панове, а то ж ерзац, явний замін­ник!».

У неділю Больцьо забуває про Краківську площу. Піс­ля дванадцятої ви можете його побачити па Академічній *. Ті ж самі чорні вусики, що й колись, ті ж самі спокійні, трохи замріяні очі і матова шкіра вихоленого пана. «Англійські» чоботи, мисливська куртка і кокетливий ка­пелюшок на маківці голови — це його святкове вбрання.

Поруч чарівна шістнадцятирічна особа, справжнісінький марципан з опущеними віями. Больцьо нашіптує пані Цесі ніжні слівця, відомі вже і заяложені, як стара копійка, і в той же час думає про те, що цілий світ — це, власне кажучи, тільки замінник і що цей замінник не така вже й страшна річ.

Хіба... хіба, що хтось захотів би перекопати Больця, що все це зовсім не так.

А варто було б. Саме пора.

ПРИРЕЧЕНІ

V

Смерть Гіммлера — це черговий після розгрому Німеч­чини удар, що його довелося пережити жовто-блакитпим нацистам. Зник з лиця землі їх класик, їх ідол, володар їх дум і натхненник їх діл, особа, з ім’ям якої якнайміц­ніше пов’язана історія українсько-німецького націоналіз­му за останні 10 років.

Бандері і бандерівцям є чого плакати. День нашої пе­ремоги 9 травня був для них сумним днем. Фашистський Берлін — їхня Мекка — виявився поваленим в прах, їхній диспозиційний центр — розвідувальний відділ ні­мецького генерального штабу — кинувся врозтіч, і його офіцери змушені сьогодні застосовувати ті спроби пере­одягання, що їх вони ще недавно навчали своїх банде­рівських годованців, І нарешті — ціаністий калій у шлун­ку самого Гіммлера. Є від чого посивіти.

Гіммлер покінчив з собою, коли його спіймали. До того часу він ходив у гримі й удавав з себе сліпця, маючи за цоводирів двох ад’ютантів-гестапівців. Ховаючись, Гім­млер не гаяв часу: аж до самої хвилини арешту він га­рячково монтував новий варіант гестапо, нову організацію фашистських душогубів — «вервольф» *.

При всій безнадійності свого становища бандерівські верховоди і в цьому намагаються наслідувати приклад сво­го подохлого шефа... Бандерівщипа, цей «оствервольф», незважаючи на її цілковитий ідейний і політичний роз­гром, все ще хоче жити й діяти. І продовжує свої злочини.

Горобиною ніччю бандерівські мокриці вилазять з-під землі. Для них немає нічого святого. З однаковою насо­лодою вони ріжуть дорослих і немовлят. В садизмі вони Дорівнюють катам з Майданека *, Освенціма. Про причини вбивств не питайте: що могла вчинити душогубам шести­місячна дитина? За віщо вони могли на ній помститись, випускаючи з неї кишки? Це просто кривавий розбій. Розгнузданий фашистський розбій, яким вони хочуть на­лякати мирне населення, паралізувати його волю до пра­ці, до нового творчого життя.