В лабіринтах абверу

— Радий, що Філіппов не помилився, рекомендуючи вас. Відчувається і військовий, і життєвий досвід. Та все ж до кінця ви не зорієнтувались. Просто не знаєте деяких деталей. На карті їх не видно. А на місцевості можна розглянути лише зблизька. Так от, боронь боже лишити сліди на контрольній смузі. Радянські прикордонники — чудові слідопити. І коли вже помітять підозрілий слід — знайдуть вас і під землею. Тепер, — продовжував капітан Кнох наставляти Андрейка, — слухайте уважніше, ніж будь-коли. Від цього залежить, може, саме життя ваше. Коли ви пройдете Західним Бугом на південь паралельно контрольній смузі вісімсот тридцять-вісімсот сорок кроків, треба будь-що розшукати неглибокий рівчачок, який ніби розрізає контрольну смугу. Радянські прикордонники його систематично засипають. Але по дощі він утворюється знову. Після останньої зливи, як повідомив мене один наш агент, який прийшов учора з радянського боку, рівчачок ще не встигли засипати. Навпаки, щоб припинити руйнування грунту, на дно рівчака накидали каміння. Землю підвозитимуть завтра. Отже, сьогодні вночі переходити найбільш безпечно. Є запитання?

— Західний Буг тут глибокий?

— Можна переходити вбрід. Але глибина час від часу змінюється. На всяк випадок дамо вам жердину, щоб могли прощупувати дно.

Все сприяло задумові. Темрява і без того була густою, хоч край. Ще й дощ пішов. Кнох провів Андрейка до потоку. Прикордонники розсунули дві рогатини, повиті колючим дротом. Утворився прохід. Порушник кордону ввійшов у потік. Ніч поглинула його.

Всі німецькі прикордонні патрулі в радіусі тридцяти кілометрів дістали завдання особливо пильно стежити цієї ночі за східним берегом Бугу. Коли почують шум, постріли, негайно мають доповідати на застави.

Найуважніші спостереження нічого підозрілого не виявили. Та й не могли виявити. Бо Андрейка взяли в тому самому рятівному рівчаку, на який капітан Кнох покладав такі великі надії.

Через тиждень на цій же ділянці кордону радянські чекісти затримали Голіцина. Він під час допиту показав, що слідом за ним має незабаром пройти Федоров. Німці глибоко переконані, що Андрейко перейшов успішно і далі перекидатимуть агентуру на цій ділянці. Голіцин не брехав: пощастило затримати ще кількох порушників. Але Федорова серед них не було. Зумів він обманути пильність радянських прикордонників чи так і лишився з якихось причин на західному березі Бугу? Наших контррозвідників ця таємниця дуже цікавила.

ЗУСТРІЧ З «КОЛЕГОЮ»

Микола Клннченко рано зв'язав свою долю з журналістикою. У двадцять, маючи лише семикласну освіту, фабзавуч і три роки слюсарювання, він уже редагував багатотиражну газету на одній з найбільших шахт Донбасу. Нелегко було. Та практичний робкорівський досвід, самоосвіта, добре знання рідного шахтарського колективу виручали завжди.

Професійної журналістської освіта Миколі ніяк не щастило здобути. Коли заходила про це мова, Петро Панасович Кравчук, секретар шахтного партосередку, завжди погоджувався, що з Клинченка таки вийде добрий газетяр. Та досить було заговорити конкретніше, як той же Петро Панасович знаходив десяток причин, через які Миколі саме тепер не можна залишати шахту, і просив його «послужити» ще рік.

— Зате, хлопче, — втішав його старий, — ми тобі таку характеристику видамо на-гора, що тебе і в столичну газету на роботу візьмуть.

Якось Кравчукові зателефонував друг дитинства й однополчанин по громадянській війні — редактор обласної газети, куди Клинченко часто дописував. Редактор покартав у напівсерйозному, напівжартівливому тоні Петра Панасовича, що, мовляв, поводиться егоїстично й недооцінює значення підготовки кадрів для преси. Зумів, видно, редактор переконати Кравчука, що Клинченка слід відпустити на навчання. Восени Миколу прийняли до Харківського комуністичного інституту журналістики.

В 1939 році він як спеціальний військовий кореспондент української столичної газети вже брав участь у визвольному поході до Галичини. Тоді стався епізод, який пізніше переріс в цілу епопею.

Прозорого вересневого дня частини Червоної Армії ввійшли до Львова. На площі Ринок біля ратуші ще роззброювали полонених. Тут лежали гори трофейної зброї, а на широкій вулиці Легіонів, майдані Міцкевича, Академічній уже буяв р-адісно збуджений натовп львів'ян. Під ноги червоноармійцям, на запорошену броню танків, на стволи гармат веселкою лягали квіти.

Визволителі форсованим маршем просувалися далі, на захід. У Львові лишилися тільки комендантська рота і група військових кореспондентів київських газет, до якої входив Микола Клинченко.

Він стояв коло пам'ятника великому польському поетові, допитливо вглядаючись у натовп. Шукав поглядом інтелігентну людину, яка б могла провести до університету, до будинку, де жив і творив Каменяр. Хотілось, якщо не цього ж дня, то принаймні завтра побувати на підприємствах, поговорити з робітниками, відшукати героїв класових битв, на які багата історія древнього міста.