В лабіринтах абверу

Вийшло все навпаки. Не встиг Клинченко щось спитати, як опинився в тісному колі людей, які з усіх боків простягали йому розкриті портсигари, клацали запальничками, величаючи «пане коменданте», «пане старшино», «пане офіцер» і навіть «пане генерал», закидали його запитаннями — серйозними, наївними і просто смішними. Це була дуже своєрідна прес-конференція, де йому вперше довелося бути в ролі головного героя. Микола захрип, очманів від диму сигарет, які викурив сам і якими чаділи навколо. Зранку він нічого не їв. Нарешті, треба було знайти якийсь притулок, щоб написати чергову кореспонденцію до своєї газети.

Попросивши пробачення, Клинченко вийшов з натовпу і подався в першу бічну вуличку. Вона вивела його до похмурого будинку монастиря єзуїтів.

Тут панувала тиша. Хотів було спитати когось як дістатися до готелю «Жорж», як за спиною пролунало;

— Пане сов'єт, пане сов'єт!

Його наздоганяв невисокий чоловік. Маловиразне обличчя цієї людини привертало увагу хіба що вусиками «а ля Гітлер». Незнайомий був у дорогому плащі з габардину, картатому костюмі, надзвичайно високому капелюсі, головним призначенням якого, мабуть, було створювати ілюзію, ніби власник його вищий на зріст.

Порівнявшись з Клинченком, чоловік зняв капелюх і повільно процідив:

— Даруйте, що називаю вас не на прізвище, не на чин, бо не маю честі знати їх. Слухаючи ваші відповіді на площі Міцкевича, я, в усякому разі, зрозумів, що ви людина обізнана. І збираюсь задати вам одне запитан ня, так би мовити, конфіденціально. Хотілося б таки, нарешті, знати, хто ви такий: міліцай, військовий, урядовець?

Клинченко з височини свого майже двометрового зросту глянув на співрозмовника досить таки неприязно. Йому хотілося нагадати цьому нахабі відоме прислів'я про те, чим є надмірна допитливість. Та цікавість журналіста взяла гору над обуренням. Вперше в житті він чув це чудернацьке звернення «пане сов'єт», вперше зустрів людину, яка збирається задати першому-ліпшому конфіденціальне запитання. «Зараз він запропонує мені порнографічні листівки, і тоді я вже просто вріжу йому все, що думаю про таких типів», — вирішив Микола. Сухо кинув:

— Моє прізвище Клинченко. Микола Романович Клинченко. Я військовий кореспондент газети. Чим можу бути для вас корисним?

— Звуся Богдан Пецюра! По батькові Мирославович, — відрекомендувався, в свою чергу, новий знайомий. І, показуючи рідкуваті кругленькі й гострі, наче кістяні гвіздочки, зуби, розливаючи сморід алкоголю, додав: — Вважайте, що вам пощастило, пане Клинченко! Ви зустріли колегу. Отже, не тільки ви мені, а й я вам можу стати в пригоді.

— Чим саме?

— Ще й питаєте, — щирив свої мишачі зуб'ята Богдан Мирославович. — Майте на увазі, що я у Львові на роджений, вів у газеті відділ міської хроніки. Кращого чичероне, ніж я, вам не знайти.

— Радію такому кваліфікованому провідникові, — вклонився Клинченко. — Коли вже з'ясувалося, що ми газетярі, хотілося б знати, який саме часопис ви представляєте.

Пецюра дістав візитну картку. Жирним курсивом на ній було виведено: «Богдан Пецюра. Редакція часопису «Новий час».

Лише вміння володіти собою допомогло Миколі не показати почуття огиди до власника картки.

«Новий час»!.. Заснований полковником Коновальцем, сумновідомим петлюрівським прихвоснем, катом київських робітників, брудний листок цей згодом став у Галичині одвертим рупором гітлерівців у таборі їх жовто-блакитних найманців.

Отже, перед ним був фашист. Досі Клинченко бачив їх тільки на газетних фотографіях. А цей — живий, величає його колегою і пропонує свої послуги як провідник по місту. Було над чим задуматися. Власне кажучі виходів із цього становища він бачив два. Перший: витерти хустинкою руку, яку подавав Пецюрі, і прямо заявити, що з підручними катів знайомства не веде. Другий — тимчасово удати, ніби він не обізнаний з політичним курсом «Нового часу». «Врешті, — думав Клинченко, — чому б мені не поговорити з ним, а потім не висміяти цього панка в гострому памфлеті на газетній сторінці? Хай всі знають справжні думки цих недолюдків».

Але того разу так нічого й не вийшло: прогулятися містом Пецюра відмовився, посилаючись на зайнятість. Свого конфіденціального запитання теж не подав. Домовилися зустрітись завтра о дев'ятій біля «Жоржа».

Микола прождав до одинадцятої. Новий знайомий так і не з'явився. За три місяці, які провів тоді Клйнченко на західних землях України, вони ні разу більше не зустрілися. І, розповідаючи пізніше товаришам з інших редакцій про свої плани, зв'язані з цією зустріччю, Микола завжди промовляв: «От був би вам „фітіль"!».

За рік Миколина доля двічі круто поверталася. Наприкінці тридцять дев'ятого взяли його на роботу в один із столичних райкомів партії, а звідти — в органи державної безпеки.

У цій зовсім новій для себе ролі опинився Клйнченко влітку сорокового року в Чернівцях.