11/22/63

Чи подав я тут щось неправильно? Ще б пак. Чи поміняв я дещо, щоб воно влягалося в річище моєї історії? Звісно. Один приклад: правда, що Лі з Мариною ходили на вечірку до Джорджа Бухе, і правда, що там тоді зібралися більшість місцевих російських емігрантів, правда також, що Лі виказував їм свою ненависть за те, що вони обернулися задом до Матушкі Росії, але ця вечірка трапилася на три тижні пізніше, аніж вона відбувається в моїй книзі. І хоча Лі, Марина й крихітка Джун насправді жили на другому поверсі будинку № 214 по Західній Нілі-стрит, я поняття не маю, хто — якщо взагалі хтось — займав тоді квартиру під ними. Проте я в ній побував (заплативши двадцять баксів за цей привілей) і вирішив, що це просто сором — не використати це місце в романі. А яке ж то безпросвітне місце.

Та проте головним чином я дотримувався правди.

Когось обурить моя надмірна жорсткість в описах міста Далласа. Прошу нас розрізняти. У всякому разі, розповідь від першої особи Джейка Еппінга дозволила мені робити це з чистим сумлінням, принаймні коли події відбуваються в 1963 році. Того дня, коли Кеннеді приземлився в аеропорту «Лав Філд», Даллас був переповнений ненавистю. Всюди майоріли прапори Конфедерації, національні прапори США висіли догори ногами. Декотрі з тих людей, що зустрічали його в аеропорту, тримали плакати за написами: ДОПОМАГАЙМО ДжФК ВИКОРІНЯТИ ДЕМОКРАТІЮ. Незадовго до того листопадового дня Едлея Стівенсона й леді «Божу Корівку» Джонсон фактично заплювали даллаські виборці. І запльовували місіс Джонсон домогосподарки з середнього класу.

Сьогодні там краще, але все одно на Головній вулиці можна побачити оголошення, типу З ВОГНЕПАЛЬНОЮ ЗБРОЄЮ ВХІД У БАР ЗАБОРОНЕНО. Це післяслово до роману, а не газетна шпальта, але я маю власну думку щодо цього, зокрема враховуючи поточний політичний клімат у моїй країні. Якщо бажаєте дізнатися, до чого може призвести політичний екстремізм, передивіться фільм Запрудера. Зверніть особливу увагу на 313 кадр, де вибухає голова Кеннеді.

Перш ніж закінчити, я хочу подякувати ще одній людині: покійному Джеку Фінні[724], одному з найкращих американських фантастів і оповідачів. Окрім «Крадіїв тіл», він написав ще й «Часом і знову», книгу, яка, на скромну думку вашого автора, є видатним романом про подорож крізь час. Я хотів присвятити цю книгу йому, але в червні минулого року до нашої родини додалася чудесна онучка, тому присвяту отримує Зелда.

Джеку, я певен, ти мене розумієш.

Стівен Кінг

Бенгор, Мейн

© Stephen King, 2011

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2012