451° за Фаренгейтом

— Сьогодні в тебе денна зміна,— сказала Мілдред.— Вже дві години ти мав бути на роботі — я щойно збагнула.

— І річ не тільки в тому, що та жінка померла,— вів далі Монтеґ.— Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало.— Він підвівся з ліжка.— Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з’являюся я і — ф’юїть! — за дві хвилини все перетворено в попіл.

— Дай мені спокій,— відказала Мілдред.— Я ж нічого не зробила!

— Дати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спокою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?

Раптом він замовк, бо пригадав події минулого тижня й два білих камені, що втупились у стелю, і змію-помпу з електронним оком, і двох байдужих чоловіків, що розмовляли, тримаючи в зубах сигарети. Але то була інша Мілдред, то була Мілдред таки стурбована, по-справжньому стурбована, так глибоко захована в цій телеріш-ній, що, здавалося, вони не знали одна одну. Він відвернувся.

Мілдред сказала:

— От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.

— Ет, байдуже.

— Машина «фенікс», у ній чоловік у чорній куртці з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.

— Брандмейстер Бітті? — запитав Монтеґ.

— Еге ж, брандмейстер Бітті.

Монтеґ не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед себе на холодну білу стіну.

— Впусти його. Скажи, що я хворий.

— Скажи сам! — Мілдред заметушилась була, але раптом застигла, широко розплющивши очі: гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: «Пані Монтеґ, пані Монтеґ, до вас прийшли, до вас прийшли, пані Монтеґ, пані Монтеґ, до вас прийшли, до вас прийшли»,— і замовк.

Монтеґ перевірив, чи добре схована книжка, повільно вмостився в ліжку і, напівсидячи, поправив ковдру на колінах та на грудях. Через якусь хвилю Мілдред рушила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті, заклавши руки в кишені, неквапливо ввійшов до кімнати.

— Вимкніть отих «родичів»,— мовив він, не дивлячись на Монтеґа та на його дружину.

Мілдред вибігла з кімнати. Галас у вітальні вщух.

Брандмейстер Бітті, червоне обличчя якого мало дуже мирний вигляд, сів у найзручніше крісло. Він неквапливо натоптав тютюном і запалив інкрустовану міддю люльку, випустивши велику хмару диму.

— Ось надумав завітати, провідати хворого.

— А як ви здогадалися, що я хворий?

Бітті посміхнувся своєю звичайною посмішкою, показавши рожеві, наче карамельки, ясна і дрібні, білі мов цукор зуби.

— Та бачив я, що воно до того йде; що незабаром ви проситимете відпустку на одну ніч.

Монтеґ підвівся і сів у ліжку.

— Ну що ж,— вів далі Бітті,— хай вам буде відпустка на ніч.

Він розглядав свою запальничку, з якою ніколи не розлучався; на кришці було викарбувано «Гарантовано мільйон спалахів». Механічно бавлячись нею, він запалював і гасив вогонь, кидав кілька слів, знов запалював, дивлячись на кволий вогник, гасив і дивився, як тане в повітрі тоненький струмочок диму.

— Коли ви одужаєте?

— Завтра. Може, післязавтра. На початку наступного тижня.

Бітті пахкав люлькою.

— Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба, щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам усе пояснювали, а тепер — ні. А шкода. Пах... Лише брандмейстери ще пам’ятають історію пожежної справи. Пах... Зараз я вам дещо поясню.

Мілдред засовалася на стільці.

Вітті влаштувався зручніше і якусь мить сидів мовчки, замислившись.

— Отож ви запитаєте, як це все — тобто наша робота,— почалася, де й коли. Почалася, по-моєму, десь під час так званої громадянської війни, хоч наші статути й твердять, ніби раніше. Але по-справжньому діло пішло на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на початку двадцятого століття — кіно, радіо, телебачення; дуже скоро все стало масовим.

Монтеґ непорушно сидів на постелі.

— Оскільки все стало масовим, то все й спростилося,— провадив Бітті.— Колись книжками цікавилися тільки одиниці — тут, там, у різних місцях. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але потім у світі стало тіснО від ліктів, очей, ротів, кількість населення збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо. Зміст фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певного стандарту, розумієте?

— Здається, так,— відповів Монтеґ.

Бітті розглядав візерунки тютюнового диму, що розпливалися в повітрі.

— Уявіть собі людину дев’ятнадцятого століття — коні, собаки, карети, повільний темп життя. Потім двадцяте століття -’темп прискорюється. Обсяг книжок зменшується. Стисле видання. Переказ. Екстракт. Усе стискається, згущається,— залишається тільки моментальний знімок.

— Моментальний знімок,— згідливо кивнула Мілдред.