50 хвилин трави

— О, вона не така вже й холодна… — Євка помацала воду рукою, й тією ж мокрою рукою провела по Даниному животі. Він здригнувся й легенько підштовхнув Євку під струмінь. Вона заплющила очі. Волосся під водою полізло змійками по обличчі, вода стікала по губах, вода падала на груди, вода ловила пипки, що відразу потемніли, стали твердими й настовбурчились. Даня миттю занурив їх у спеку свого рота. Євка вигнулась, як лук в очікуванні стріли. Вона не розкривала очей, тримаючи руки позаду себе, плечима й головою спершись на холодну стіну. Даня не припиняв пестити їй пипки. Він малював по них язиком піктограми, він укривав усе довкола них, він робився шаленим від Євчиних пружних грудей. (Він ніколи раніше не казав їй про це?) Його руки ковзнули вниз її животом, і нарешті дістались до нікчемного клаптика бавовни, навмисне залишеного на тілі…

Тепер я знаю, як буває
Як буває восени…

А Євка тепер знала, що таке зіпсоване (здеградоване, спаплюжене, похєрене, забите, закинуте) мистецтво. L`art pourri. Entartete Kunst. Це навіть було цікаво для забавки: кидати монетку, щоби взнати, яка річ (тіло, дзвінок, ложка, фотка, книга, звук, волосина) СПРАВЖНЯ. Вона прагнула старості, ця маленька руда дівчинка двадцяти років, вона бачила мерців у снах і водила з ними танки. Вона гнила у своєму коханні, вона ненавиділа його, як гидку виразку, вона силкувалась зішкребти його з себе і відмерти. Як метелик на сторінці у юнната в окулярах. В неї було все, і цього було надто мало. Мало, щоби почуватися до кінця нещасною чи якось протилежно цьому. Вже сама її брехня здавалась найвищою праведністю, так нудно було все довкола. Вона чекала на якихось людей (перевірка на любов, вошивість, родинні почуття), дочікувалась їх і не знала, як спекатись, щоб вони перестали звертати на неї свою ідіотську увагу. Їй не хотілось ні спати, ні просинатися, ні їсти, ні думати. Хіба що сцяти. Так, то велике, непомірне задоволення. Їй інколи хотілося просто довго їздити в поїзді, напиваючись несвіжого пива, а потім вистоювати в черзі до смердючого туалету. Тільки би в кінці отримати цю надзвичайну приємність. Це навіть ліпше тихого джазу, коли в тебе болить голова.

Євка втикала на парах, вона ні чорта не робила, вона пленталась додому і скуповувала старе шмаття з найближчого секонд-хенду. Анабіоз. Почекати до зими. Проспати до весни. Нічого-нічого не чекати. Позатуляти шпарки у хаті товстими книжками і спалити свої конспекти, коли стане холодно. Спати на газових камфорках, коли вимкнуть опалення, бити в хаті вікна, коли низькі частоти задрочать барабанні перетинки. Можна ще приймати друзів і поїти їх осіннім чаєм. Так швидше поширюється осінній токсикоз. Можна складати вірші з назв хвороб і розмахувати своєю лікарняною карткою, вимагаючи її публікації в російськомовному виданні.

We sale tonight to Singapore…

*

— Пожертвуйте грошей на строітєльство храма.

І на мечеть, і на синагогу. І про пагоду не забудьте. Хоча мечеть — найактуальніше. Чи, все-таки, синагога?

?????

Євці було пофіг. Її рвало від того, що всі говорять лише про війну. З великої букви і окличним знаком посередині, в кінці і на початку. Кругом істеричні окличні знаки. Знакова система. Зіпсута сметана. Затягнутий період лактації. Дефіцитарний лейкоцитоз. Тьху.

Євка весь час кашляла. Вона викашлювала час із себе, прагнучи знайти на самому дні структуру моменту — якийсь омріяний маразм. Просто думати їй не було дано. Якась заскладна професія — думати. Її треба вчитися. А вчитися Євка ненавиділа.

— Легше застосовувати рольові ігри. Коли всі грають в лото. Кожен витягає свій шматок дзеркала і пише там своє ім‘я. Потім треба той шматок проковтнути. Коли проходить біль у животі, люди, з обов‘язково (!) відкритими ротами, споглядають одне одного. Так їм легше побачити суть один одного, бо якого ж біса було ковтати ті шматки дзеркала.

Євка зареготала. Принаймні, їй так здалося. А вдома саме нікого не було, щоб сказати їй: “Заткнись”. Чи нічого не сказати, якщо вона сиділа заткнута. Вдома саме застужено хрипів Том Вейтс, слава Богу, поки живий. А от Майлса Девіса не було… Євка припинила реготати. Це було не доречі.

— Погано, коли речі втрачають свою першопочаткову цілісність. Незайманість, якщо хочете. Це так, ніби показуєш комусь незакінчену роботу з невиправленими помилками, а потім… Потім ти ті помилки виправиш, а робота вже померла. Це як дитину видирати на якийсь час із материнської утроби, а потім вкладати назад, аби терміну добігло… — Євка розуміла, що плете якусь нісенітницю на семінарі з політології. Але цього, здавалось, ніхто більше не розумів. Чи просто не помітив. Всі якось дивно позирали на Євчине бліде обличчя й надто вологі очі з великими зіницями. Але ніхто навіть не почав шепотітись.

— Єво, ми так і не визначили суті ур-фашизму… — спробувала щось кудись скерувати викладачка політології.

— А знаєте, — сказала Євка, — я не можу сказати, що знаю, як вас звати, але ви — класна баба. Іншими словами, ви така ж сука, як і я.