50 хвилин трави

— Без всіляких там цяцьок для дуркуватих європейців, — закінчила Євка. Раптом їй чомусь згадався якийсь давній африканський сон: приречене до смерті глиняне порохняве місто, жінки в багряній одежі і її кволе бажання звідти втекти. Вона була кимсь на зразок лікаря, що не вірив у силу власної медицини, кимсь на зразок місіонера, що не був переконаний у істиності віри, котру намагався впровадити. В тому сні чорно-багряні жінки посилали Євці прокляття, вклякнувши й притискаючись до землі, а тоді враз випростуючись і простягаючи до Євки скрючені вузлуваті пальці. Євка уві сні кволо намагалась їм допомогти, якось їх вилікувати, а відтак безнадійно почовгала запилюженою дорогою, ген аж до асфальтових гірок у дворі з її дитинства. Там вона впала, і там до неї під’їхав вершник на буруватому коні. Дуже схожий вершник раніше простормив їй мечем крижі у іншому, старослов’янському сні, сні про першу смерть. Тільки одяг тоді був полотняний, а трава і люди — кольору піску.

— Як от волосся у Генрі, — вголос промовила Євка. Законний чоловік обернувся на звук свого імені, і сказав своє улюблене слово:

— Та-ак? — а потім ще додав:

— Што такоє?

— Гівно мякоє! — гаркнула Євка, і Генрі ніяково кашлянув. Зрештою, він добре знав жінчину нелюбов до його російських перлів.

Тим часом адміністратор, що з цікавістю споглядав їх сімейні мікросцени, делікатно шурхотнув якимось папірцем і витяг на світ божий сіренького ключика.

— Будь ласка, ваш ключ. Номер 42, третій поверх. Ґанс віднесе ваші речі.

„Тю, — подумала Євка, — ну й ім’ячко для корінного уґандійця!” Корінний уґандієць виявився дивовижною гримучою сумішшю європейського місіонера з африканською перекупкою. Так про нього подумала Євка. Поміж тим, хлопчина досить жваво патякав англійською і навіть сказав „Ґутен таґ”, низько вклонившись Євці.

— Який дивний хлопчисько! — сказала Євка французькою.

— Ходімо? — сказав Генрі англійською.

За кілька хвилин вони вже були в своїй „ОК-рум”, обстановку якої Євка не зауважила, бо, тільки-но повернувши ключа в замку, вона швиргонула Генрі на те, що здалося ліжком, і несамовито почала здирати з нього одяг.

Пальці вплуталися у біляве волосся…

„…Я думала, Даня помре тоді в горах!”

Генрі дивився їй в лице якимсь приреченозачарованим поглядом…

„Думала, він просто собі зі скелі зірветься!”

Євка увіп’ялась губами йому в шию…

„Ха! Так би все було швидко і… красиво!”

Генрі застогнав від суміші болю й насолоди…

„А так він, коли про все узнає. Просто нап’ється якоїсь банальної фіґні!”

Євка вже ледь не рвала його плоть на шматки, спускаючись вниз пещеним животом. Його руки безпомічно ковзали її плечима…

„А я, я тепер житиму з ним у голові, за шкірою, між ногами, житиму так всю дорогу, і не врятує мене ні далекий континент, ні його тупориле самогубство!”

Генрі вже зовсім голий і трохи наляканий, Євка стягує із себе шорти разом з трусами і вискакує на нього зовсім поряд критичної відмітки…

„Ото й воно, Данечко, ми, курва мать, не вміли бути разом!”

Генрі сіпнувся:

— Контраце…

— Заткнись! — Євка грубо стиснула його губи своїми, і вже наступної миті її пульсуюча плоть поглинула його цілком і назавжди.

— Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному! — Євка дико реготала, набігаючи рвучкими хвилями на безсилого Генрі. Вона прагнула розбитися об нього, шукала смертоносних рифів у його внутрішніх рідинах, благала про якусь важелезну плиту, що впала б на них і розплющила б, зробила б із них сплав для вічності, отруйну й нерухому амальгаму…

— Даню! — скрикнула Євка і кінчила. Генрі погладив її збайдужіле лице у себе на грудях і посміхнувся: вони ж-бо кінчили разом.

Цієї ж миті на іншій півкулі скінчилось іще одне божевілля. Скінчилось доволі просто й дурнувато, куди банальніше за якийсь там рядовий передоз, що його пророкувала Євка. На двадцять другому році життя дуже смішно загинув Данило Бентежик. Він просто поперхнувся шашликом, а нікого в цей час не було поряд, щоб йому зарадити. Що ж, Євко, Даня помер від самотности…

— Я люблю тебе, — знічев’я сказала Євка, — вона й сама не знала, кому адресовані ці слова. Генрі поцілував її у скроню і укрив якимсь шовковим коцом.

— Слухай, — хрипко спитала Євка, — А у кімнаті теж все жовте?

— Ні, — відказав Генрі, — Не все. А ти що, приймаєш протизаплідні піґулки?

Євка аж застогнала і вткнулася обличчям в подушку.

— Ні, я — я Кронос. Я пожиратиму своїх дітей! — враз кумедно забасила вона, натягнувши того коца на голову. Обоє засміялись. Дітей у Євки не буде ніколи.

Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна, нітрохи не встидаючись свого голого тіла перед випадковими перехожими. Двір готелю, і вулиця, і невеличкий базар через дорогу були вже звично жовтими. „Станції метро в Києві бувають або жовті, або сірі…” — казала колись її ліпша подруга. Євці враз пригадався київський двір довжелезного будинку-мурашника, її пізні повернення додому і моторошні привиди когось схожого на Даню біля під’їзду.