50 хвилин трави

– Ти, здається, сказала „зачекай”, так? Знаєш, ми, мабуть через те сюди й потрапили, що завжди лиш чекали. На зміни, на застій, на смерть. Ми або чекали, або порпались у нотатниках, у себе в голові.

– А?…

– Так, так… - він лагідно провів долонею по її волоссі, - А тепер ми з тобою тут - тут, де нам вже нема на що чекати. Як, зрештою, й нема чого боятися…

– Ти натякаєш на мій страх?

– Що ж, така тобі кара, Євко, така от кара всім сміливцям…

– А яка ж тоді твоя?

– Моя? - Даня сумно посміхнувся, - Нам, янголам, із відкупними пощастило менше. Все лишається таким, як було там. Я наче в вазі із геть аморфними стінками, в такій собі порцеляновій…

– Байдужості? Нерішучості?

– Називай, як хочеш. А про янголів я, звісно, жартував.

(Євка й дійсно була повірила).

– Так от. Тепер ми преречені довіку, чи то пак, перманенто, безперервно й безконечно обертатися тут. Серед наших старих речей, уривків розмов і кавалків листів…

„Коли помре твоя краса-а…” - завелося знов.

– А, і ще от цієї триклятої пісеньки, - Даня взяв Євку за підборіддя й подивився їй у вічі:

– Хоча твоя краса не помре вже ніколи.

– То ми - де?… - тремтячим голосом спитала Євка, - Ми що, там, де всі… грішники? - (Вона не наважувалась вимовити „пекло”).

– Ні, дурненька, ми ж не самогубці. Та й взагалі тут все набагато складніше. Ми винні в тому, що ввесь час чогось чекали, проповідуючи повноту життя в найдрібніших моментах. Ми були простими фарисеями, розумієш?

– Так… - Євці стисло в грудях, - Я… я знала це.

– А ще ми тут у покарання за те, що не вміли бути разом. Ти здається, й сама здогадалась про це за кілька хвилин до моєї… до своєї…

– Смерти. - Байдуже закінчила Євка. - Чого ти, кажи все, однаково мій страх тепер вічний. Цікаво, як там мій чоловік…

– Євцю, кохана… - Даня знов погладив її по голові, - Невже ти й досі ще не зрозуміла, що твій єдиний чоловік, ще до народження і вже після смерти, це - я? Насправді все так просто. Шкода тільки, що цю простоту ми годні збагнути, коли вже надто пізно щось міняти…

Все Євчине єство гуло якимось мідним окисленням. Вона мовчки погойдувалась, сидячи навпочіпки, й дивлячись прямо перед собою. Що вона має казати? Спитати, звідки він про це знає? Чи яким штибом вона спроможна все це чути? Страх відпав, чекати було нікого, просто третіх більш не існувало: ні невідомих ворогів, ні призабутих коханців.

– Знаєш, коханий, - раптом заговорила вона, - Знаєш, я аж тепер щаслива…

Він ніжно пригорнув її, але вона відразу випручалась, і, розтерши сльозу, запитала:

– А ти певний, що моя краса не помре?

Київ - Париж - Дніпропетровськ - Київ

2001 - 2002 р.