На чолі Шеля виступили краплини поту; день по дню — біль, жах… Слова і цифри почали плутатися, втрачати значення. Імпульси… Стимули… Рефлекси… Автопсія… Об’єкти… Реакції… Із списаних сторінок віяло стражданням, каліцтвом, смертю. Останній аркуш кожного експерименту було скріплено печаткою концентраційного табору Вольфсбрук і підписом лікаря: д-р Бруно Шурікке. Шель одсунув папку і витер обличчя носовичком. Глянув на Джонсона, заглибленого в читання.
— Що за кошмар! Я повернувся в минуле, — тихо мовив. — Забув, де перебуваю, знову переживаю переклички, чую крики наглядачів, знову голодний і кволий… — Він здригнувся. — Це, — Шель показав на чемодан, — неймовірно.
— Прибираючи барак доктора Шурікке, я не раз бачив стільці з держаками для голови, рук і ніг, — згадав Джонсон. — Бачив різні предмети та інструменти, але не замислювався тоді, навіщо вони. Досить було інших турбот.
Шель кивнув головою.
— Тепер усе це ясно, — вів далі американець. — Перед нами — плоди дослідів пана доктора, дослідів, під час яких, — він стверджує це власним підписом, — позбавлено життя щонайменше кілька десятків чоловік. — Джонсон заходився складати папки в чемодан.
— Маєш рацію, Пауль. Я починаю розуміти, як воно сталося. Цей чемодан ми в багажі привезли з табору до вілли крайсляйтера. Доктор Шурікке не хотів нищити такого цінного для нього матеріалу. Важко тільки сказати, як усе це дістав Леон, — може, вигріб чемодан з-під руїн. Але одно певно: здобувши ці папери, Леон відчув себе в небезпеці.
— Знову теорії! — вигукнув Джонсон. — Адже він міг прийти до мене.
— Очевидно, був переляканий і не знав, що робити. Безперечно, він хворів на манію переслідування і скрізь бачив лише ворогів. А втім, не хочу заперечувати його здогадів. Грубер, представник влади, знав про цей чемодан і при першій же нагоді привласнив його замість того, щоб передати до слідства… Але хтось інший зацікавився цим чемоданом куди більше, ніж інспектор. Я не можу ще збагнути причин Леонової смерті. Передчуваючи небезпеку, він звірив таємницю Лютце, людині, яку вважав своїм приятелем. Хто з них придумав однести чемодан у камеру схову, мабуть, з часом дізнаємося. Не думаю, щоб пригода з Лютце була випадковою. Можливо, його хотіли тільки налякати, що, зрештою, вдалося чудово. Яку роль відіграв у цьому Грубер…
Джонсон глянув убік.
— Можеш запитати його, — сказав.
Інспектор стежив за ними з-під опухлих, примружених очей. Побачивши чемодан на столі і почувши слова Шеля, він догадався, що сталося.
Шель зиркнув на Кароліну. Вона одвернулася до вікна і стояла мовчки, здавалося, зовсім не слухаючи їхньої розмови.
Джонсон присунув стілець ближче до тахти.
— Кажи, Вальтер, усе, що знаєш про цей чемодан. Інспектор облизав опухлі губи.
— Він у вас, — пробубонів хрипко. — Нема сенсу вишукувати нові проблеми.
— Справа дуже складна, — втрутився Шель, — щоб лишати її на самоплив. У Джонсона і в мене чимало запитань, на які ми хочемо мати відповідь.
Грубер скривився.
— Я поки що інспектор поліції. Слідство проведу так, як вважатиму за потрібне, — сказав він, намагаючись говорити якомога авторитетніше.
— Дурниці! — Джонсон підвівся з стільця. — Нахабна поведінка щодо Кароліни й мене — це справа приватна, але спроба привласнити собі чемодан — злочин, вчинений офіцером поліції. Слідством у цій справі займеться прокуратура. Інспектором поліції ви будете лічені години, ручаюсь.
Грубер неспокійно поворухнувся:
— Невже ми не можемо порозумітися? У кожного бувають помилки. Не сталося нічого такого, чого не можна було б владнати.
Шель помітив, що Кароліна помалу обертається. Відчув зневагу до інспектора.
Джонсон якусь мить роздумував.
— Грубер, що ви знаєте про Леона Траубе? — спитав він.
Той потер підбите око.
— П’ять днів тому прив’язав до віконної рами мотузку, всунув голову в петлю і стрибнув униз.
— Це й ми знаємо. А от мій приятель твердить, що Траубе наклав на себе руки за дуже підозрілих обставин.
— Але ж факти… факти очевидні! — здивування Грубера видавалося щирим. — Земмінгер допитував хазяйку, фрау Гекль, я читав рапорти. Самогубець був невиліковно хворий. Не бачу…
— Гаразд, облишмо Траубе. Що сталося з Лютце?
— Попав під машину і лежить у лікарні. Земмінгер розмовляв з ним перед обідом. Немає сумніву, що йдеться про звичайнісінький нещасливий випадок.
— Попав? — запитав Шель скептично.
— Це все, що я знаю.