95-16

— Навіщо? Хіба ви не пам’ятаєте своїх канібальних дослідів? Експерименту «Солона вода», приміром? — Шель підвівся. — Досить гратися в піжмурки. Я відчуваю глибоке задоволення від думки, що зможу помститися за страждання нещасних. Звістка, що колишній кат Вольфсбрука на шибениці, дасть мені велике задоволення. За час од ухвали вироку і до його виконання ви матимете можливість вивчити всі симптоми страху на власній персоні. Ха-ха-ха! Автоексперимент божевільного доктора!

— Це ви збожеволіли, — просичав Менке, вп’явшись у журналіста безбарвними очима. — Так! Ви з’їхали з глузду! Звернулися до мене по допомогу… о дванадцятій годині ночі. Почали верзти казна-що, а потім перейшли до образ і рукоприкладства. Я змушений вас заспокоїти…

Шель одступив.

— Звичайно, — вів далі Менке. — Ви багато вистраждали під комуністичним режимом… У Німеччині почуття свободи так вас приголомшило, що багаторічна депресія і гнітючий страх внаслідок надто різкої зміни привели до душевної хвороби. Ми повинні вас вилікувати…

Шель намагався стримати тремтіння рук. Гіпнотичний погляд доктора примушував підкоритися його волі; бліді, величезні, несамовиті очі були нерухомі. Журналіст збагнув, що нічого не доб’ється. Становище ставало небезпечним. Він ступив крок до дверей:

— Не розумію, у чому ви хочете мене переконати. Зволікання нічого не дасть. Прокурор Джонсон усе знає…

Менке не звертав уваги на його слова.

— Ми повинні вас вилікувати, — повторив він. — Прошу вас заспокоїтись… — Доктор крок за кроком наступав на журналіста.

Шель несподівано обернувся і рвонув двері, що вели до передпокою. Але невідомо звідки перед ним виріс, глузливо посміхаючись, Гюнтер.

— Куди це так спішно? — спитав він, штовхаючи журналіста назад у кімнату.

— Стережи його, Гюнтер, — лагідно промовив Менке.

— Я ж казав, що він з дуриною, докторе…

— О, легкий приступ, нічого серйозного. Зробимо хворому укол, а тоді подумаю, що діяти далі.

— Докторе Менке, — сказав голосно Шель, ледве зберігаючи спокій, — попереджую вас, що, як польський громадянин…

— Не цвіріньчи, громадянин! Глянь, що в мене в руці, і будь ввічливий.

Журналіст обернувся. Помічник доктора стискав товсту гумову палицю. Було видно, що він тільки й чекає нагоди, аби пустити її в хід.

— Стережи його, — повторив Менке й квапливо зник за дверима.

— Пане Гюнтер, — Шель спробував умовити німця, — доктор — воєнний злочинець. Він був лікарем у концентраційному таборі. Вбивав людей. У нас є докази…

— Не цвіріньчи! — палиця блискавично описала в повітрі коло. — Я знаю, як поводитися з божевільними, довести?

Минуло кілька хвилин. Шель нерухомо стояв, кусаючи губи. Незабаром повернувся Менке, несучи маленьку металеву скриньку. Поставив її на столі.

— Закачай йому рукав, Гюнтер.

— Ви не маєте права! Як ви смієте…

Вони підійшли до журналіста. Два швидкі, сильні удари палицею в біцепси паралізували руки. Перш ніж Шель зрозумів, що діється, йому вже закачали рукави піджака й сорочки вище ліктя. Гюнтер став позаду і стиснув його, мов лещатами. Доктор Менке відламав шийку ампули. Наповнив шприц.

Шель у розпачливому зусиллі напружив м’язи. І в цю мить голка вп’ялася йому в руку. Він заціпенів, зрозумівши, що далі опиратися марно. Доктор Менке зробив укол.

Раптом пролунав приглушений дзвінок. Доктор насупив брови.

Знову дзвінок, упертий, наполегливий.

— Гюнтер, поглянь, хто там.

Шель відчув, як його охоплює безсилля. Ноги стали наче ватяні, думки плуталися. Він спробував зосередити погляд на чомусь одному. Глянув на картину в темній рамі. Побачив укриті снігом вершини гір, хмари. Хвиля кволості затьмарила зір. Коліна затремтіли, журналіст похитнувся. Менке підтримав його і підтягнув до найближчого крісла. Шель підпер голову руками. Нелюдським зусиллям волі боровся проти повної втрати свідомості. «Може «Людожер» не встиг?..» Але ця думка вмить розтанула, нова хвиля непритомності затьмарила все. Він почув швидке тупотіння, гучні, збуджені голоси. Однак не міг підвести голову, яка, здавалося, важила кілька тонн.

— Наполягали… негайно… впустити…

— Що ж…

Решту замінило нерозбірливе шарудіння. Потім роздратований голос додав:

— Прийшов…

Дотик долоні.

«Кароліна?» — зринуло десь у найвіддаленішому куточку мозку.

— …зробили?

Він чув уривки речень, але не розумів їх. Спокійний, переконливий голос доктора. Тривалі хвилини повної порожнечі. Знову квапливі кроки. Голосна розмова. В голові гуло, ніби десь поблизу шумів і гурчав водопад. Двері грюкнули. На мить опритомнів.

— Що це означає, Менке?

Шель пізнав цей голос!

— …приступ… укол…

— Кароліна… негайно!

Потім нав’язливий, докучливий туман окутав його. Розпачливим зусиллям волі Шель намагався вирватися з кошмарного безсилля.

— Джоне! Ти чуєш мене, Джоне?