95-16

— Давнє лихо. Безперервна тяжка праця з ранку до ночі, — відповіла жінка, витираючи мокрі руки фартухом. — Сідайте, будь ласка.

— Ні, ні. Я ж на службі, ніколи. У вас уже хтось найняв кімнату покійного квартиранта?

— Та що ви! Багато води спливе, поки хтось там оселиться. Тобто… — додала нерішуче, — на два дні найняв цю кімнату знайомий Траубе.

— Знайомий?

— Якийсь полячок приїхав до нього.

— До кого?

— До Леона Траубе. Був розчарований, почувши про смерть Траубе.

— Не питав, як це сталося?

— Я сказала, що він хворів на сухоти.

— Що ще?

— Цікавився, чи в Траубе були знайомі. Я сказала, що ні — крім Лютце і пана Джонсона. Питав, де Лютце мешкає і де працює пан Джонсон. Пана Джонсона він, здається, знає особисто і має намір завітати до нього.

— Пішов з дому?

— Так, десять хвилин тому.

— Ви сказали йому, де мешкає Лютце?

— Звісно, в бункері.

— Більше ні про що не питав?

— Ні.

Захожий поклав долоню на клямку.

— Приємно з вами балакати, але я мушу йти. Може, загляну до вас завтра, коли дозволите.

— Звичайно! Дуже прошу. Старої жінки всі цураються…

Власник таксі, Фріц Нойбергер, відсунув порожню чашку на середину стола і підпер нею складену навпіл газету.

— Знов уся перша сторінка про це кляте Конго, мовби нічого цікавішого немає на світі, — пробуркотів він.

— Фріц, — покликала раптом дружина, — тебе до телефону!

Нойбергер одклав газету, підвівся і вийшов до передпокою.

— Нойбергер слухає.

— Говорить 95–16. Негайно виїжджайте до бункера за містом, де живе Лютце. Зупиніться на певній відстані, аби він не помітив номера. Дайте йому десять марок і скажіть, що це «від приятеля — на горілку». Зрозуміло?

— Звичайно! — по-лакейськи запевнив Нойбергер.

— Потім поверніться в місто і станьте перед будинком суду. Зверніть увагу на чоловіка, зріст якого приблизно 172 сантиметри, темного блондина з шрамом від правого кутка рота до носа, одягненого у спортивний костюм з коричневого твіду й білу сорочку. Очевидно, він виходитиме з помічником прокурора, Джонсоном. Ви знаєте його?

— Так, з вигляду.

— Гаразд. Ми повинні знати про кожний крок чоловіка в коричневому костюмі. Прошу не спускати з нього очей. Рапорт складете телефоном після чотирнадцятої години. Все.

— Хто це дзвонив, Фріц? — спитала дружина Нойбергера, заходячи до передпокою.

— Клієнт, люба, — відказав він. — Виїду на кілька годин.

Минула дев’ята година, коли Шель підійшов до будинку повітового суду. Обвів поглядом суворі стіни з темно-червоної цегли, високі, готичні вікна, чорні літери «KREISG’ERICHTSAMT»[16] над входом і піднявся широкими сходами до залу. На покажчику зазначалося, що прокуратура міститься в кімнатах 8–10. Холодний коридор, пропахлий дезинфекційними засобами, вів до дверей з табличкою «Kanzlei»[17]. Натиснувши важку мідну ручку, Шель відчув хвилювання, серце почало калатати. Він глибоко вдихнув повітря і ввійшов до кімнати.

Джонсон сидів за великим письмовим столом, на якому були розкидані папки й папери. Шель пізнав його відразу, хоч колишній навігатор досить змінився. У нього був свіжий колір обличчя, але чоло пооране зморшками, і рідке волосся вже не закривало лисину. Ліворуч од нього дівчина в чорному кітелі швидко стукотіла на машинці. Джонсон уважно читав якийсь документ. Лише за хвилину, відчувши на собі погляд сторонньої людини, спитав машинально:

— Ja? Wast ist los?[18]

Шель мовчав. Непевно всміхаючись, він сором’язливо чекав, що той пізнає його. Джонсон, здивований мовчанкою, пильно глянув на відвідувача і нарешті повільно підвівся з стільця.

— Невже очі не зраджують мене? — сказав він вагаючись. — Але ж… але ж… — щира усмішка осяяла йому обличчя.

За мить вони кинулись один одному в обійми. Друкарка обернулася і здивовано спостерігала цю сцену.

— Шель! — вигукнув Джонсон, відступаючи на один крок. — Звідки ти взявся тут, чоловіче?

— Приїхав уранці поїздом.

— Оце-то так. Я скоріше б сподівався на сіамського короля… Чому ти не писав? А втім, це неважно! Покажись-но, який ти, старий! — Він потягнув Шеля ближче до вікна. — Ого, змужнів…

— Гаразд, гаразд! — засміявся Шель. — Ми обоє постаріли на п’ятнадцять років, ти також «змужнів» Пауль.

— Так, час іде. Говори, що ти робиш, де живеш — в Англії, в Штатах чи, боронь боже, за тією залізною завісою?

— Саме за нею, Пауль, але зовсім не «боронь боже». Вже чотирнадцять років я живу у Вроцлаві і дуже задоволений своєю долею. А ти?

— Що я роблю і де застряв — ти сам бачиш. Чи задоволений? Про це важко сказати в кількох словах, по-різному буває… Але ж іди сюди, сідай… Ні! Знаєш що, я пропоную залишити цю смердючу канцелярію і десь поговорити спокійно. Чи ти, може, стомився?

— Ні, сидіти мені зовсім не хочеться. Ходімо!

Джонсон звернувся до секретарки:

— Я вийду в місто, Ельзо. Підготуй акти справи «Стейнер проти Клейнбаха». Якщо хтось мене питатиме, скажи, що повернуся десь близько полудня.

Секретарка кивнула головою, побіжно глянула на Шеля і одвернулася до машинки.