Абір Мухерджі. Дим і попіл

Тоді у мене з’явилася надія, що це метафора наших стосунків. Усе до того йшло. Вже не раз між нами спалахувала пристрасть, але обставини завжди були проти нас. Можливо, тими обставинами диригували й боги; та, ймовірніше, усьому виною моя поведінка.

Так, правда, колись я підозрював її у тому, що вона приховує від мене інформацію стосовно смерті її колишнього роботодавця. Я навіть відкрито їй про це говорив, але послухати її, так я практично звинуватив безпосередньо її у вбивстві чолов’яги. Такого я зробити не міг. Просто брав до уваги таку можливість.

Десь за рік по тому між нами знову запанував мир, але ця сердечність незабаром також розбилася, переважно об скелю моєї пристрасті до опію. На той час я міг протриматись без дози кілька днів і навіть удавати з себе респектабельну людину протягом дня. Та хіба приховаєш нічні екскурсії? У Калькутті чоловік міг виходити так пізно і так регулярно лише з двох причин, і жодна з них не була приємною на смак. Вона помітила мою відсутність і зажадала пояснень, але я все заперечував. Сказав, що це справи поліції,— і вона не повірила жодному слову. То було шість місяців тому, і відтоді ми бачилися лише час від часу. Спочатку я сподівався, що вона передумає, але цього не трапилося. Вона нагадувала справжню принцесу, ще й мала кругленьку суму в банку завдяки вдалим інвестиціям готівки, яку отримала від іншого підозрюваного у вбивстві. В обох випадках я помилявся, але ж здорове почуття підозри — характерна й доречна риса детектива.

Того дня, коли я вперше зустрів її, зрозумів, що вона дуже особлива. Ідеальною її не назвеш; вона навіть не англійка, як на те пішлося; але вона розумна, непохитна і не дуже вписується в суспільство, яке понад усе цінує походження. Як і я, вона вижила попри все і зробила це вельми вправно, можливо, тому, що їй доводилося боротися буквально за все в житті. Отже, чи мені звинувачувати її в тому, що дівчина хапається за будь-яку можливість просунутись угору, що траплялася на її шляху. Мушу визнати, останнім часом прихильників їй не бракувало, навіть ураховуючи, що вона наполовину індуска. Заперечень у мене це не викликало, як і те, що вона користалася цими чоловіками, щоб отримати бажане. Авжеж, мені здавалося, що наші стосунки інші, але в найтемніші свої години я підозрював, що не так уже й відрізняюсь від інших чоловіків, притягнутих на її орбіту, та все одно мене це влаштовувало. По-справжньому я боявся лише того, що колись вона зустріне одного чоловіка і побачить у ньому дещо більше, ніж засіб досягти мети.

Утім, почали плести плітки, що її бачили в місті під ручку з американським підприємцем з простеньким іменем, який не так давно сюди прибув і ще й з такого місця, про яке ніхто не знав, не відав; себто ніхто, окрім Не Здавайся, якого можна було вважати справжнім ходячим атласом, а він запевнив мене, що там дуже холодно; принаймні холодніше за ті місця, куди попнеться людина в здоровому глузді. От і добре. Сумніваюся, що цей красень переживе бенгальське літо. Якщо пощастить, то він ще й розтане.

— Семе?

Я обернувся і побачив на порозі Енні.

Хай би як я її чекав, проте коли побачив, що вона стоїть на порозі, мов та грецька богиня, мені наче у сонячне сплетення вгатили.

Вигляд у неї був розгублений.

— Не думала, що ви самі приїдете,— сказала вона, увійшовши.— Можна було просто прислати констебля.

Я жодному слову не повірив. Якби вона хотіла констебля, просто зателефонувала б у місцевий відділок — офіцер був би тут уже за п’ять хвилин. Натомість вона зателефонувала мені до штаб-квартири.

— Мені не важко,— відповів я.— Що сталося?

— Бачили двері? — Голос її обірвався.

— Важко було не звернути уваги.

— Тоді погляньте на це,— сказала вона і попрямувала до передпокою.

Звідти я пройшов за нею до їдальні, а тоді в задню частину будинку. Там було розбите вікно, а на підлозі, серед блискучих осколків, лежала цеглина.

Я опустився на коліно й демонстративно оглянув каменюку. Люди очікують, що детектив оглядатиме місце злочину. Це, либонь, така ж невід’ємна частина його образу, як і значок. Отже, як та дресирована мавпочка, я з ентузіазмом виконав ритуал. Якби цеглина була новенькою, було б за що зачепитись. Можливо, поблизу щось будували і хтось поцупив її звідти, але цеглина була старою і потертою — як і більшість цегли в Калькутті. Звичайнісінька собі каменюка: червонувато-помаранчева, нічим не відрізняється від тисяч інших, через які чіпляєшся в напівзруйнованих частинах міста.

— І вона залетіла крізь вікно? — уточнив я, підводячись.

Дурне питання, але я отримав дивне задоволення від того, що його поставив. Вона витріщилася на мене так, ніби я був повним ідіотом.

— Ні, Семе. Її прислали поштою. Авжеж, вона влетіла крізь вікно.

— Коли це сталося?

— Десь годину тому. Хвилин за десять до того, як я вам телефонувала.

Напади на власність у Білому місті були таким самим рідкісним явищем, як і спекотний день на Гебридських островах, а напад серед білого дня — взагалі річ нечувана.

— Ви бачили, хто це зробив?

Вона похитала головою.