Абір Мухерджі. Дим і попіл

Охоронець вишкірив зуби. Він похитав головою і захлопнув двері у мене перед носом. Я закричав і кинувся на холодний метал дверей.

Вічко відчинилося.

— Що, чорт забирай, відбувається? — заволав я.

— Незабаром з вами зустрінеться майор Доусон,— промовив голос з іншого боку дверей.— А тим часом заспокойтеся і влаштовуйтеся.

На цих словах він із гуркотом закрив вічко, і я почув, як коридором віддаляються кроки.

По тілу прокотилася хвиля страху. Бити місцевих арештантів — це одне, а затримати та кинути за ґрати поліційного офіцера — справа набагато серйозніша. Невже «Відділ Н» дійсно має таку владу, що це зійде їм з рук?

Я поміркував, чи не погрюкати у двері ще раз, але чи був у тому сенс? До того ж усе тіло боліло, так прагнуло опію. Не вистачало ще додати собі болю марними вчинками.

Я обернувся і роздивився свою нову квартиру. Камера була маленькою і холодною, освітленою єдиною лампочкою, забраною за ґрати, високо на одній зі стін. Біля іншої стояла койка з тоненьким матрацом і такою протертою ковдрою, ніби вона зберігалася ще з часів Кримської війни.

Місто стрімко виходило з-під контролю, а я стирчав тут, прохолоджувався в підземеллі Форт-Вільяма. Кожна хвилина, проведена мною в карцері,— хвилина втрачена; слід до того, хто вбив Рут Фернандес і, можливо, китайця в Тангрі, холонув.

Я упав на койку і задумався, що казатиму Доусону, коли той з’явиться. Знаючи цього чоловіка, можна припустити, що він отримає чимале задоволення від того, що змусить мене чекати. Лишається молитися, що очікування не затягнеться надовго.

Шістнадцять

вилини тяглися в повільній агонії, опійна ломка посилила свою хватку, випробовуючи нерви. Фокус у тому, щоб не зважати на пронизливий біль, зайнявши мозок чимось конструктивним. Я спробував зосередитись на Рут Фернандес і чоловікові, з яким вона зустрічалася напередодні своєї смерті, але марно. Думки повернулися до того, навіщо Доусон мене тут тримає. Невже він дізнався, що я знайшов тіло Фен Ванга у ящику в підвалі похоронного бюро? Чи його чоловіки щось накоїли під час розгону Дасової демонстрації, і він вважає, що я щось бачив? Якщо так, то правда в тому, що я абсолютно нічого не бачив і охоче скажу йому про це, хоча не дуже легко дається мені говорити правду Доусону. Це протирічить моїм інстинктам, але заради того, щоб вибратись звідси, я готовий навіть на таке.

Час минав, біль наростав, мій вісцеральний страх також. А що, як Доусон планує тримати мене тут до самого ранку? Що, як він узагалі не прийде? З досвіду знаю, що таке справжня ломка. Уже кілька разів я намагався кинути цю звичку і зазнав невдачі, і жах від того, що мені уготовлено, якщо Доусон не прийде найближчим часом, був таким же фізичним, як і той біль, що я наразі відчував.

Годинник зупинився десь опівночі, і, за моїми розрахунками, відтоді минула вже година, очі мої почали сльозитися, з носа потекло. Цей стан називають опійний нежить. Передвісник справжнього болю. Останню сигарету я припас саме на цю мить. Якщо відкласти ще на довше, то в агонії я не зможу її викурити. Обережно дістав її з пачки, запалив тремтячими руками. Вдихнувши, із задоволенням відчув, як на короткий період відступає біль, ущухає вир думок у голові. Але передишка була недовгою, і біль повернувся, не встиг я докурити. Мене охопило нестримне тремтіння, я кинув недопалок на підлогу. Шкіра рук вкрилася сиротами — іще один із симптомів ломки.

Я щільно загорнувся в ковдру і зіщулився, намагаючись хоч трохи зігрітися, але все даремно. У грудні на Західному фронті було тепліше, ніж тут. Я помирав від холоду, а одяг і ковдра просочилися потом. Я відчував, що помираю, і в голові юрмилися образи, як Доусон приходить наступного ранку, але його зустрічає лише мій холодний труп. Я був надто слабким, щоб доповзти до дверей, тож зібрав усю силу і гукнув охоронця. Ніхто не почув, або ж усім було байдуже.

І тоді й зловив себе на тому, що роблю те, чого не робив від часів війни. Я шепотів молитву.

Напевне, я впав у стан оніміння, бо наступне, що я пам’ятаю,— як мене розбудив вартовий в однострої. За ним маячила постать, але перед очима все пливло, наче в тумані. Поступово зір сфокусувався: гладко зачесане назад каштанове волосся, вуса, усюдисуща люлька в зубах.

— Віндгеме,— заявив майор Доусон,— паршивий у вас вигляд.

Справедливе спостереження. За мить ніздрі мої вловили аромат тютюну, шлунок вивернуло, і я заблював усю підлогу перед ним.

Доусон подивився на це з огидою, яка свідчила про те, що певна частина вмісту мого шлунку приземлилася на його черевики. На це я і сподівався. Врешті-решт, маленькі перемоги допомагають нам рухатись далі.

— Відмийте його,— гримнув він своєму підлеглому.