Рівно п’ятдесят років тому, за часів, коли міська ратуша була тимчасовим пристанищем судової влади, одного з суддів убив на сходах мусульманин-фундаменталіст. І я молився, щоб сьогодні жертв біля ратуші не збільшилося.
На Еспланад-роу було не проштовхнутись: на сходах ратуші стояла колона солдатів у кілтах, Чорна Варта, а щільний ланцюг сипаїв у хакі та офіцерів у білих одностроях калькуттської поліції стримував натовп і перевіряв посвідчення особи сотень британських резидентів, які прийшли вшанувати принца. Відвідувачі вбралися в найкращий святковий одяг, багато хто прихопив із собою британські прапори. Вони проштовхувалися вперед; ті, хто мав квиток, заходили всередину; ті, у кого його не було, вишиковувалися вздовж дороги або витягували шиї, щоб зазирнути у відчинені вікна і хоч краєчком ока побачити людину, яка останні два тижні усміхалася з перших сторінок усіх англомовних газет, що друкувалися в місті.
Натовп білих перебував у якійсь дивній ейфорії. Уже майже рік
Їхні страхи були реальними й зрозумілими. Проте я сумнівався, що цей чоловік приїхав розібратись, що можна зробити.
Навіть зараз зло, якого вони так страшилися,— маленькі темношкірі люди в білих капелюхах та домотканому одягу,— уже збирається тисячами на майдані, готуючись промарширувати вздовж Ред-роуд, щоб виступити проти них.
Я повернув було до натовпу, але тут біля кордону військових зупинився екіпаж. Його лаковані дверцята відчинилися, й вийшов той американець, Шмідт. Він обернувся й запропонував руку Енні, яка спустилася за ним.
Я вилаявся. Підійшов до них. Янкі побачив мене і розплився в усмішці, вишкіривши безглуздо білі зуби.
— Дивіться, хто тут, міс Грант,— вигукнув він.— Ваш приятель містер Віндгем.
Енні поглянула на мене так, ніби моя присутність стала для неї повною несподіванкою.
— Теж прийшли зустрітись із принцом, Віндгеме? — запитав американець. Він протягнув мені руку, але я її проігнорував.
— Енні,— сказав я,— це місце небезпечне. Вам потрібно поїхати.
Енні закотила очі.
— Сюди приїде принц Уельський, Семе. Це, можливо, найбезпечніше місце в Калькутті.
— Ні,— не погодився я.— І вам потрібно їхати звідси. Негайно!
— Не хвилюйтеся, Віндгеме,— втрутився Шмідт.— Я за нею догляну. Не дозволю завдати їй шкоди. Тут ви можете на мене покластися.
Я замислився, чи не зробити щось шляхетне і не дати йому ляпаса, але часу було обмаль. До того ж я не зможу оплатити рахунки його дантиста. Тож я не звернув на нього уваги.
— Я серйозно, Енні,— продовжив я.— Повертайтеся додому. Візьміть із собою Джорджа Вашингтона, якщо хочете, але їдьте звідси, будь ласка.
Схоже, вона замислилася над пропозицією. Американець лише головою похитав. Вона повернулася до нього.
— Може, послухаємо Сема?
Тут натовпом прокотилися вигуки, бо з’явилися бенгальські улани в червоних лівреях, за ними відкритий екіпаж із золотим шовковим шатром, запряжений четвіркою коней. Тоді іще один, без шатра, і ще одна фаланга уланів.
— Слухайте, люба,— заявив Шмідт.— Додому я не поїду, доки не зустрінусь із принцом.
Ряд солдатів розступився, пропускаючи процесію, і лави знову зімкнулися. Кортеж зупинився біля підніжжя сходів, і під радісні крики вийшов принц Едуард у білому однострої, увішаному медалями, та пробковому шоломі, утиканому такою кількістю страусових пер, що вистачило б на пів дюжини подушок; дівчинка років шести піднесла йому гірлянду квітів.
Із ратуші вийшла групка сановників на чолі з лейтенант-губернатором. Принц у супроводі двох старших військових офіцерів піднявся сходами, потиснув руки важливим особам.
— Схоже, ми лишаємось, Семе,— сказала Енні.
Думка про те, що від газу постраждають стільки невинних, була нестерпною. А від того, що серед них могла бути й Енні, мені стало геть погано. Я подумав, чи не застосувати фізичну силу й не витягти її звідси, але сумнівався, що вона оцінить. Та й Шмідт утрутиться; і хоча загалом мені було на нього начхати, влаштовувати бійку перед принцом Уельським та Чорною Вартою в кілтах було б контрпродуктивно. Побачивши цих рішучих шотландців, я навіть в однострої відмовився б від будь-якої бійки. Єдина надія уникнути катастрофи — знайти Ґурунга.
— Якщо ви не їдете,— попросив я,— пообіцяйте мені от що. Лишайтеся всередині, доки не розійдеться натовп. За першої ж ознаки проблем шукайте місце, де можна сховатись, і лишайтеся там. Я за вами повернуся.
На відповідь чекати я не став — вона знову звинуватила б мене у мелодраматизмі. А натомість повернувся й побіг до кордону сипаїв, а тоді до майдану.