Аліпій II і його наречена

Мужчини прибили віко, спустили в яму труну, і люди почали кидати на неї грудки землі. Аліпій також кинув грудку й побіг наздоганяти дівчат із корогвами, які віддалялися від кладовища. Порівнявшися з дівчиною, яка несла корогву з Нареченою, він зупинив її. Інші дівчата також пристали.

— Від кого ви дістали образ моєї Нареченої? — спитав у дівчини.

— Який образ? — здивувалася дівчина.

— Отой, на корогві.

Дівчина здвигнула плечима:

— Не знаю. Він завжди був у церкві.

— А кого ви ховали?

— Петрову Варвару з Крутої вулиці.

— А вона також померла? — Аліпій показав пальцем на образ.

— Я не знаю.

— Вона давно померла, але вознеслася на небо, — сказала друга дівчина.

— Це неможливо! Вона мала чекати на мене. Це моя Наречена.

— Він юродивий, — шепнув хтось з-поміж людей.

— Це, кажете, ваша наречена, а хто тоді на цьому образі, ви? — сказала третя дівчина, нахиляючи до Аліпія корогву з образом Христа.

Аліпій розгубився:

— Не знаю, чи це я… Не знаю справді, як я виглядаю…

До нього підійшла тоді старша жінка, дала йому кілька золотих, як сонце, яблук і вивела на доріжку, яка вела до «Дому Наречених»:

— Ідіть туди. Там усе дізнаєтеся.

Аліпій слухняно пішов стежечкою вниз, сів під кущем калини й з'їдав яблука. Навколо панувала доспіла тиша. Дерева, зодягнені в золотисті шати, хиталися з боку на бік, мов гожі молодиці. Та коли повіяв сильніший вітер, на землю падав жовтий дощ. А червоні кетяги калини світилися між жовтіючим листям, мов червоні ліхтарі. Закутавшися в теплу осінь, Аліпій заспокоївся і заснув.

Коли прокинувся, починало сутеніти. Аліпій встав і вирішив іти додому. Та, проходячи мимо розваленої брами, відчув потребу вступити до «Дому Наречених», щоб розрадити стареньку монахиню й поділитися з нею своїми сумнівами.

13. Розмова з нареченою Христа

Аліпій перейшов через браму і сходами, які більше скидалися на порозбиване каміння, ніж на сходи, спустився вниз. Зайшов досередини й опинився у зовсім темній келії. Аліпій залишив двері прочиненими, щоб впустити трохи світла ззовні, а тоді пішов у куток зліва, намацав свічку й засвітив її.

Звикнувши до півтемряви, Аліпій почав розглядатися за монахинею. Нарешті помітив її: вона лежала в своїй ямці й усміхалася до нього. Аліпій сів на камені побіч неї й привітався:

— Славайсу!

— На віки вічні слава!

— Я проходив мимо вашої брами з процесією і вирішив відвідати вас.

— А я ж казала тобі, синочку, що будеш знати час і годину.

— Про що ви говорите?! — злякався Аліпій.

— Не тривожся, синочку, я згадую тільки нашу розмову.

— Я прийшов до вас розрадитися, бо мені болить душа.

— Що тобі притрапилось?

— Я йшов із процесією разом з Нареченою…

— То ти таки знайшов її, синочку?

— Ні, не знайшов. Я йшов поруч з її образом на корогві. І коли процесія дійшла на кладовище, мене почали роздирати сумніви. Бо вперше у мою свідомість зайшла думка, що моя Наречена могла померти. І що, в такому разі, я мав би робити до кінця життя?

— Далі шукати її.

— Як і де шукати, якщо вона справді померла?

— Смерть, синочку, це тільки перехід у вічність.

— Так, перехід у вічність померлих. А ми, живі, не знаємо, як переходити туди до їхньої вічности. Тож, якщо моя Наречена справді померла, — я ніколи не зможу зустріти її.

— Ні, усе, синочку, далеко простіше. У вічності нема переділу між живими й мертвими. Вічність охоплює всіх і все. Тебе й наречену.

— Але, знову ж, як перейти до тої вічности?

— Ти є у вічності.

— Добре, але вічність безмежна, і я не знаю, де Наречену шукати.

— Ти будеш знати, синочку.

В одній хвилині Аліпій усвідомив, що монахиня не рухала губами, коли розмовляла з ним. Він сполотнів. Тремтячою рукою торнув її чоло, і воно було холодне. Хотів піднести до губ її руку, щоб поцілувати, але рука, була закостеніла й не піддавалася рухові. Аліпій зрозумів усе й почав розглядатися навколо. Але ніде не було ніякого приладдя, щоб присипати стареньку. Він прикляк і руками почав загортати суху землю в яму. Щойно тоді запримітив, що побіч монахині лежала лопата.

Аліпій взяв у руки лопату й поспішно засипав яму. Землі ледве вистачило, щоб насипати ледь помітний гробик. Закінчивши роботу, він сів на могилку й замислився:

— Я починаю боятися зустрічі з Нареченою. Що я їй скажу?

— Ти будеш знати, синочку, що казати.

— Та чи простить вона мені?

— Якщо в неї велике серце, то простить.

— Найгірше те, що її образ затирається в моїй пам'яті. Я бачу ще ставок, бачу білі берези, бачу її плаття на траві, але її не бачу.

— Може, вона заглибоко занурилася в твою пам'ять.

— Може. Але я боюся, що пам'ять моя висихає, й образ Нареченої корчиться у ній і блякне.

— Не журися, синочку. Коли зустрінеш її, то знову наповнишся нею, і пам'ять твоя оживе.

— А чи зустріну її?

— Зустрінеш, напевно. Але чи впізнаєш?

— Як не впізнаю! Що ви говорите! Вона моя єдина, яку я завжди і всюди впізнаю.

— Дай тобі, Боже, просвітлення.