Амністія для Хакера

Та несподівано іменинниця підвелася і швидко вийшла з кімнати. Корок вперто ліз догори, виштовхуваний газом із пляшки, а єдиний гість, залишившись на самоті, розмірковував, що це може означати. Втримати корок не вдалося. Шампанське вистрілило і розлилося піною по доріжці.

— Чорт забирай…

Тепер він дійсно промовив це крізь зуби, але навряд чи зміг би пояснити, чого стосувався цей вислів — невдачі з шампанським, чи все-таки того, попереднього… Він наповнив обидві чашки і тепер ніяково сидів сам у кімнаті, не знаючи, що робити, — іти за нею, чи очікувати тут. Може, він, сам того не розуміючи, знову чимось образив її? Але чим? О Господи… Він просто хотів, щоб їй усе-таки вдалося відсвяткувати іменини, щоб їй посміхнулася доля у майбутньому, щоб для неї чимшвидше скінчилися ці вкрай неприємні пригоди. Він обов’язково подбає про це. Головне встигнути. Якщо не вкладатиметься, то покине все к бісовій матері. Завтра він прокинеться і з більш-менш ясною головою продумає кілька запасних варіантів. Варіанти, за яких вона сама зможе вхопитися за рятувальний круг, якщо з ним станеться найгірше.

Коли за причиненими дверима рипнула підлога, з несподіванки права рука інстинктивно смикнулася до кишені плаща. Захопився думками… Наталя несміливо прочинила двері.

Ніякова поза, у якій вона застигла, страшенно не узгоджувалася з виглядом елегантної дами в розкішній чорній вечірній сукні, довгій, з асиметрично відкритими плечима та високим розрізом з одного боку. Хоч на ногах так і залишились ті самі капці (черевичків, які пасували б до такого вбрання, в неї просто не було), сукня робила її набагато вищою. Тільки тепер він зауважив, як схудла Наталя протягом останнього часу. Відразу пригадалася їхня перша зустріч, коли з під’їзду викотилася товстунка з величезною сумкою. Звичайно, вона і тоді не була товстункою, просто справляла таке враження через невисокий зріст і специфічний одяг. Але тепер… Відкрита тонка сукня наочно демонструвала, що від його симпатичної знайомої та тимчасової супутниці скоро залишаться самі очі. Зараз вони світилися, дякуючи щиро і відверто, хоча й без слів, за це свято, яке все-таки відбулося. І ще його погляд прикипів до плечей жінки, яка стояла перед ним. Борис ніколи б не подумав, що в неї можуть бути такі витончені плечі та руки. Від них просто важко було відірвати погляд.

— Що, погано? — Наталя перша спромоглася щось сказати.

— Навпаки… Я навіть не знаю, як мені вдалося так вгадати…

— А як це вам вдалося?

Запитання звучало безпосередньо та природно.

— Ну, не знаю… — Борис знітився при згадці про те, як це сталося. — Просто пощастило. Ви якось прохопилися про зріст, об’єм талії, окружність грудей… — Він почервонів. — Піду хоч скину плаща.

Тільки тепер він зауважив, що автоматично почав їй «викати». Це сталося саме собою. Підсвідомо. Напевно, просто язик не повертався казати «ти» такій жінці, вдягнутій у таку сукню.

Він повернувся до кімнати у своїй традиційній куртці, застібнутій майже під шию, хоч тепер Наталя і знала, що ховалося під нею. Шампанське виявилося ще достатньо газованим. Воно щипало за язика й забивало подих. Борис сидів на тому ж місці, з якого зірвався кілька хвилин тому. Перед ним був кутик столу. Наталя також лише тепер нарешті остаточно прийшла до тями. Почала була пити, але знову підвелася і підсунула столик так, щоб йому було зручніше.

— Я дістану… — сказав Борис.

— Не можна сидіти на куті, — пояснила вона.

— Що за забобони, чому?

— Не оженитеся… Так кажуть.

— Ну, це не про мене, можу тебе запевнити.

Його крива посмішка не була нею помічена, так він думав. Наталя підсунула до нього всі тарілки зі стравами і присіла скраю.

А за десять хвилин вони вже невимушено жартували, дегустуючи святкові страви. Давалося взнаки випите гарне шампанське. І обом на якийсь час здалося, що все закрутилося лише задля одного — оцього дня народження, оцієї зустрічі далеко від усього світу.

— А ви вмієте створити свято, — задумливо промовила вона. — Я гадала, що вже нічого й не буде. А ви ще й подарунок знайшли в такий час… Навіть якби це був зовсім маленький подарунок, все одно було б свято. Не головне, щоб він був таким дорогим та вишуканим, але такий…

Тепер Наталя подивилася йому в очі.

— А коли ваш день народження? Ви казали, що не святкуєте його. Але, сподіваюсь, ще пам’ятаєте? Скажіть мені коли. Тепер ви обов’язково мусите. Я також зроблю вам свято. Чи ви гадаєте, що в мене не вийде?

— Нічого я не гадаю, — пробурмотів Борис, здавалося, збентежений темою розмови. — Просто… до нього ще далеко і… поки він настане, всі ці жахи залишаться позаду.

Її обличчя спохмурніло.

— Жахи… — повторила вона. — Я вже й забула про них… Це все ви.

— Ні, — сказав Борис. — А зараз дійсно якась оаза серед пустелі жахів, якщо можна так висловитися.

— Справді, — погодилася вона. — Гарно сказано. Мені давно не було так приємно та затишно. Незважаючи на те, що, як ви кажете, це лише оаза, а навколо… Дякую, що ви її створили. І все-таки коли ваш день народження?

— Двадцятого лютого, якщо тебе так цікавить, — відповів Борис. — Як бачиш, ще дуже далеко.