Амністія для Хакера

— Ні, у нього очі вбивці, — стояла на своєму Наталя. — Можливо, такий крутий кілер і не викаже себе очима, але він був виведений з рівноваги моєю появою на якусь секунду і за цей час виказав себе з головою. Коли він глянув на мене, очі його ясно сказали: «Та він з глузду з’їхав». Це про вас. Я не здивуюся, якщо ви вже отримали категоричну вимогу негайно прибрати мене.

— У тебе хвороблива уява…

— І це ще не все! — не в змозі зупинитися, вигукнула Наталя. — Є ще дещо, про що ви й не здогадуєтеся. Він і вас уб’є. Коли ви закінчите справи.

— Нормально, — Борисові набридло говорити на цю тему. — Вірити мені чи ні — це твоя справа. Можу лише повторити тобі — ніякий він не кілер. Іди вмийся і заспокойся.

— Ага, — покивала головою Наталя. — Добре. Туди вам і дорога. Щоб ви знали, він… Я перша його помітила. Коли я відчинила двері, він на вас дивився, а мене ще не бачив. Я ж помаленьку відчиняла і встигла помітити, як він дивився на вас. Як на мерця! Він уже знає, що вам кінець! Розумієте? Він уже знає, що зробить це. Тому і знітився, коли уздрів, що я бачу це! О Господи…

— Припини це, — попросив Борис, — бо мені вже млосно.

— Ви тільки з вигляду крутий такий, а насправді наївний і недалекий, — продовжувала насідати вона.

— Добре, — сказав Борис, — я вб’ю його перший. Влаштовує тебе? Домовились? Обіцяю тобі.

Вона не сказала нічого. З кам’яним обличчям обернулася і пішла геть. А Борис провів її довгим поглядом у спину. Ця дівчина, яку він вважав майже дитиною і яка мала б уміти лише розкладати шнурки на прилавку та рахувати копійки, насправді виявилася зовсім не такою недалекою, як йому здавалося спершу.

XVI. Полювання

Машина слідства знову набирала обертів. З допомогою хлопців з автостоянки було складено фоторобот невідомого «детектива», який, скоріш за все, був і розшукуваним кілером. Озброєні ним, а також розмноженими фотографіями Наталії Косовської люди Кобищі працювали з можливими свідками. І результат не забарився.

Наймолодший співробітник слідчої групи — Величко — вийшов на водія приватної таксомоторної фірми, який, за його словами, віз пізно ввечері за кілька днів після убивства чоловіка, схожого на фоторобот. Таксист добре запам’ятав його. Незнайомець у довгому плащі зупинив машину поблизу стоянки таксі на вулиці Промисловій, попросив відвезти його до магазину «Нічний діамант» і там зачекати. Залишався в магазині близько півгодини, після чого вони поїхали практично в той же район, але вийшов він у завулку поблизу вулиці Богдана Хмельницького. Виїхавши на місце, водій показав, де це сталося. З магазину незнайомець вийшов з фірмовим пакунком, у якому щось було. Цілу дорогу мовчав.

Попередивши колег, що в «Діамант» поїде особисто, Кобища зірвався з місця і за п’ятнадцять хвилин уже слухав свідчення продавщиць та двох охоронців. Усі вони впізнали чоловіка, який приходив пізно ввечері кілька днів тому.

— Він такий був… ну, дивний якийсь, — майже захоплено розповідала одна з продавщиць. — Зовні спокійний, а всередині, здавалося, наче пружина… Худорлявий такий, і погляд з-під густих брів рішучий, чи що… Словом, відчувалося — крутий мужик, хоч і пом’ятий якийсь… Ну, несвіжий! А запам’ятала я його тому, що він тут… чудив, одним словом. Хотів подарунок для жінки все одно який. Казав, щоб я сама щось вибрала, але таке, щоб їй сподобалося. Навіть ціна значення не мала…

— Гм… І що ж ви вибрали?

— Сукню вечірню, чорну таку, гарну…

— Він вам сказав розмір?

— Ха! — зраділа продавщиця. — Він точний розмір назвав! А казав, що це не його жінка або коханка, а просто знайома. Точніше, навіть не розмір, а мірки — точний зріст, об’єм талії, окружність грудей… Уявляєте?

— Спробуйте пригадати ці мірки, — попросив Кобища. — Ви мусите пам’ятати…

Дві продавщиці посперечалися між собою, потім зазирнули в якісь свої папери, врешті зійшлися на зрості сто шістдесят два, об’ємі талії шістдесят чотири, окружності грудей сімдесят дев’ять.

— Пляшку шампанського ще взяв, — згадала друга.

— Нервовий все-таки був, дуже поспішав.

Обидва охоронці заявили, що клієнт мав справді несвіжий вигляд і постійно тримав руки в кишенях. Крім того, один із них зауважив, що чоловік у плащі виглядав «якось не так». Ніби з похмілля… А може, наркоман — худий, блідуватий якийсь.

З цією досить вичерпною, хоч і доволі суперечливою інформацією вони й залишили крамницю. А за кілька годин цілеспрямованої роботи цінність цієї інформації суттєво зросла. Свідчення найближчих подруг дівчини, знайдений у її квартирі одяг та медична картка з тієї ж дільничної поліклініки підтвердили, що параметри, названі продавщицею з нічного магазину, відповідають розмірам Наталії Косовської. А це, в свою чергу, давало підстави вважати, що вона жива і перебуває десь разом з імовірним кілером — худим чоловіком у довгому плащі, озброєним «Береттою» із глушником, на правах аж ніяк не полонянки. І що можливе місце їх перебування — район вулиці Богдана Хмельницького.