Амністія для Хакера

— А той розумник з фірми, нині покійний, назвав свій програмований витвір «Армагеддон» нуль-нуль якийсь там… — ні багато ні мало! І продав у такому вигляді.

— Круто… — зауважив Приходько, який цього не знав. — З такою назвою можна і на півміста замахнутися.

— Щодо половини міста не знаю, — сказав Кобища, — але комп’ютерникам потрібно стерегтися. Гадаю, оскільки сам він некомпетентний у цій справі, не виключено, й далі шукатиме помічників. Хоча тут дещо не стикується. Якщо він разом із Друзем був, то не вписується. У таких угруповань у розпорядженні є нормальні специ, не гірші за Маліцького. Якщо він позбавлений технічної підтримки, виходить, працює окремо.

— Не обов’язково, — заперечив Можейко. — Може, просто не бажає ділитися з ними деякими конкретними даними, вести подвійну гру. Тож намагається обробити їх самотужки.

— Можливо, — погодився Кобища. — До речі, у вечірній програмі разом із фотороботом буде відповідне застереження фахівцям такого профілю. Раніше б так… Не вішайте носів, шановні! Згадайте, після квартири Ромазана в нас не було взагалі нічого. Нуль! — Він показав цифру двома пальцями. — Абсолютний нуль! Жодного сліду. Забули? А тепер? Ми маємо його фоторобот, зразок почерку, знаємо звички, зброю, уявляємо мету, нехай досить туманно. А! Знаємо його супутницю, без якої він поки що нікуди. Шановні, це що, мало? Та з таким багажем у місті нікуди подітися! Рано чи пізно… — Він розвів руками.

— Ще ви забули його комп’ютерні атрибути, — нагадав Величко. — Їх ми також знаємо. І відбитки пальців маємо.

— Твоя правда! — погодився Кобища. — От бачите! Тим більше що у тій комп’ютерній справі він повний баран, і наш Птеродактиль не сьогодні-завтра його склює…

— До речі, — зауважив Сердюк, — а він, напевно, ще й досі сидить, вертольотики пускає. Може, покликати? Негарно, він все-таки ніби також член слідчої групи…

— Запроси… — знизав плечима Кобища. — А втім… Я потім сам навідаюся, дізнаюсь, як справи. Якби що, він би й сам повідомив. До речі, комп’ютер з квартири Маліцького забрали?

— Забрали, — відповів Можейко. — Вже передали Птеродактилю.

— Добре. Давайте тепер про день завтрашній. Андрію Вікторовичу, які будуть побажання? Завтра нашої групи прибуде, давайте сьогодні вирішимо для теперішнього складу.

— Давайте… — Той нарешті відклав справу, яку гортав уже вкотре, але чув при цьому кожне слово присутніх. — Пропонуйте, Олексію Івановичу.

— Борисе… — почав було Кобища, але його перебив телефонний дзвінок.

— Так! — Кобища зняв трубку. — Що?

Усі замовкли, втупилися в шефа, який повільно поклав її на місце. Він обвів команду поглядом і підвівся, виходячи з-за столу.

— Куди? — несміливо запитав Можейко.

— У комп’ютерну, — відповів слідчий. — Він знайшов.

Вони підхопилися одночасно, заважаючи одне одному, забувши, що начальника, очевидно, потрібно пропустити вперед.

— Усе! — збуджено галасував Величко. — Птеродактилю по банці пива кожен!

— По дві! — перебив Можейко.

У комп’ютерну ввалилися всі разом. Останнім крізь двері продерся Кобища. Окуляри на обличчі Карповича виблискували індиферентно в усіх випадках, тому з наскоку вгадати значення його знахідки було важко.

— Ну, що там? — захекано запитав майор. — Показуй!

Карпович побігав пальцями по клавішах, і на екрані монітора з’явилася знайома всім заставка гри. Він набрав потрібний пасворд, і вертольотик полетів, переслідуваний чудовиськом. Усі заклякли, дивлячись на екран. Карпович легко відірвався від цього монстрика і пірнув у одну з печер, зображених на схилі гори. Печера виявилася довгою, і вертоліт летів по ній, майстерно обминаючи виступи на стінах. Хідник печери повертав. Усі затамували подих. Закінчувалася печера глухим кутом, і коли вертоліт підлітав до її сліпого кінця, в присутніх буквально очі полізли на лоба. На скелі, в яку вони вперлися, було невідомо чим — якимось інструментом первісної людини — видряпано:

«І тут був хакер»

— Твою ж мать…

— Ви що, знущаєтеся, шановний? — ледве стримуючись, запитав Сердюк.

— Не я, шановний, — він знущається, — в тон йому відповів Карпович.

— Коли ми зловимо цього поца, я сам битиму його ногами, — сказав Можейко, спльовуючи на підлогу просто у комп’ютерній.

— Шеф бачив? — старанно приховуючи емоції, запитав Кобища.

— Ще ні, — відповів Карпович.

— Як це могло статися? — нарешті зірвався слідчий. — Ти ж доводив тут, що він баран? Повний тупак? Як тоді він зробив таке, що ти мало не тиждень шукав?

— По-перше, він швидко вчиться, — виправдовувався Карпович. — А по-друге, залізти сюди й написати це набагато легше, ніж потім знайти… Якщо, звичайно, вміти. Тут сотня пасвордів! Спробуйте облазити всі ці печери!

— А швидше це також зробив Маліцький, — припустив Кобища, заспокоюючись.

— Н-н-н… навряд чи…

— Чому це раптом? Маліцький міг зробити дискету ще раніше. Я чув, він був непоганим спецом. А потім Хакер прибрав його, — наполягав Кобища.