Амністія для Хакера

— Словом, так, усяка дитяча дурість… Він підійшов так тихо, що ніхто й не побачив. А я якраз у одного хлопця на колінах сиджу й сигарету тримаю… Він просто до мене додому й пішов. Ти б чув, як я бігла за ним і як просила! Мені мама і так концерти регулярно влаштовувала то за навчання, то за поведінку… Я взагалі непогано вчилася, але все одно… А якось, коли мама мене виховувала, в неї серцевий напад стався. Я так перелякалася, що ледве додумалася сусідку покликати. Маму потім до лікарні забрали. Знаєш, я не так боялася того, що вона мені зробить, як того, що з нею самою може трапитися після такого.

— І що було далі?

— Нічого, вблагала… Потім майже два роки йому кефір носила. І газети… День у день!

Її обличчя стало злим і збудженим.

— Він що, примусив тебе?

— Атож! День у день, два роки носила! А одного разу я захворіла на ангіну — морозива переїла. Два дні вдома лежала, а на третій він сам приперся. Я так злякалася… Подивився, побалакав з мамою… Нічого не розповів. Сказав, як видужаю, щоб у гості заходила. Я зрозуміла…

— А як він це робив, не пам’ятаєш?

— Що саме? — не зрозуміла Наталя.

— Як саме тебе примусив?

— Ну, як… Сказав, що мене потрібно виховувати, а корисна праця — найкраще виховання, щось таке. А коли я спробувала опиратися, сказав, що не буду слухатись — матері розповість. Я походила з місяць, потім стала проситися, що більше не буду так, щоб відпустив, бо я нікуди не встигаю. А він каже: «А ти напружся!» От і все. Що таке? Що з тобою?

Борис потер скроні, скуйовдив собі волосся на голові.

— Голова закрутилася. Нічого ж не їв, а ще цей комп’ютер…

— А я кого просила поїсти?

— Ну, не сварись, моя маленька господине… — Він обійняв її за плечі й запитав — А в його помешканні — можливо, там ти бачила щось цікаве?

— О! — здивувалася вона. — А мене хто туди пускав? Прийду, отримаю на порозі копійки — і вперед. Повернуся, віддам куплене — і додому. Жодного разу не була в кімнатах. І то ще кілька разів випрошувала вибачення, вже мати у лікарні була постійно… І вдома потрібно щось зробити, і до неї побігти… Одна відповідь: «А ти напружся».

— А як це скінчилося? — запитав Борис.

— Мама померла — і скінчилося. Він після похорону підійшов і каже: «Мені тебе шкода, дитинко». А я йому: «А мені вас шкода. Завтра самі по кефір полізете!»

Усі емоції виразно відбивалися на її схвильованому личку.

— Усе це дуже цікаво, — задумливо промовив Борис. — Надзвичайно цікаво… І багато вас таких постраждало подібним чином? Я маю на увазі, родичів.

— Чи багато, не знаю, — швидко відповіла Наталя. — А один точно постраждав. А я, дурна, ще сміялася з нього…

— І хто ж це такий?

— Щорс.

— Хто?!

— Толя Щорс… Це його всі так звали. Розповідали, йому вже років десять було, а все на «конику» з шаблею скакав і кричав, що він Щорс. Герой такий був, громадянської війни.

— Знаю, — сказав Борис.

— Отак і причепилося. Він за мене на три роки старший. Його, напевно, і досі дехто поза очі так називає — Толя Щорс.

— І як же цей герой постраждав?

— А він йому машину мив. Я ще зовсім мала була, класі так у шостому, то все йду було повз гараж у їхньому дворі, а він там якусь розвалюху тримав. А Щорс її видраює. Я гадала — так просто. Пацани ж до машин небайдужі. Може, хотів, щоб старий покатав. Іду все та сміюся з нього.

— А може, справді хотів, щоб той покатав? — засумнівався Борис.

— Еге… — скривилася Наталя. — Ось так він щоразу мив, а я сміялася. А потім років за два Толя зустрів мене біля під’їзду, як я кефір тягла, і питає: «Ну що, догигикалася?»

— Гм… — Борис підвівся і пройшов по кімнаті, пригладжуючи скуйовджене волосся.

— Ходімо, — попросила Наталя, — я тебе нагодую. Бо тебе скоро вітром носитиме…

— А чим зараз займається твій родич, прозваний на честь червоного командарма?

— Та здався він тобі… Хоча… Взагалі-то…

— Ну! — Борис сподівався почути щось важливе.

— Я його давно не бачила, але він має начебто відношення до всяких комп’ютерів… — розгублено закінчила вона.

— Як це — комп’ютерів? Конкретніше!

— Конкретніше… — замислилася вона, — не знаю…

— Як, не знаєш? Де він працював?

Наталя тільки розгублено знизала плечима.

— Чесне слово, не знаю… Та я з ним ніяких стосунків і не мала. Хтось із родичів колись казав, що комп’ютерами займається… Що гарний спеціаліст. Так, він учився в інституті на якомусь такому факультеті… Точно знаю. Ще казали, що от молодець. Був непутящий, а тепер…

— А він був на кладовищі, коли ховали?.. — Борис зосереджено подивився на неї.

— Не було його.

— Точно? І коли ти його востаннє бачила?

— Ой, давно… Більше року, точно.

— А можна в когось із родичів розпитати, де він і що з ним зараз?

— Ага, особливо після того, як нас по телевізору показали, — ущипнула Наталя. — Навіщо це нам? Ти що, гадаєш, він може мати відношення до цих дискет?

— Усе можливо… — відповів Борис, думаючи про своє. — Цікаві, цікаві обставини… Ну, гаразд.

— Що означає — гаразд?

— Давай уже поїмо щось, а потім…

— Що потім?

— Потім я тебе ненадовго залишу. Мені потрібно…

Вона не промовила нічого, але від виразу її обличчя слова наче застрягли.