Амністія для Хакера

Для телефонного дзвінка всі перейшли до комп’ютерної. Оператора мобільного зв’язку було попереджено. Але перед виходом з кабінету начальника стався один доволі неприємний для Кобищі епізод.

— Вважаймо це питання вирішеним. — Панасюк потер підборіддя. — Можемо спробувати й навіть не один раз. Тим паче немає жодних гарантій, що це той, хто нам потрібен. Хто буде розмовляти? — Він зупинив погляд на тому, хто керував слідством безпосередньо.

— Можу і я… — зосереджено промовив Кобища. — Але… Словом, деякі моменти мене бентежать…

Момент, який насправді бентежив його, був один: існувала висока ймовірність того, що він зовсім недавно говорив з людиною, котра візьме трубку на тому кінці. Його специфічні інтонації та голос були б однозначно впізнані. Та навздогін першій вмить з’явилася ще одна думка, значно неприємніша. Він проколовся. І усвідомив це лише тепер. Вирішив вести свою власну паралельну лінію розслідування і нікому не сказав про телефонний дзвінок та розмову з людиною, яка назвалася Хакером. Якщо існує зворотний зв’язок, то один із тих, хто знаходиться тут і кого намагається вирахувати Кобища, не виключено, знає про цю розмову. Знає і те, що Кобища мовчить, отже, також веде подвійну гру. Як же все складно!..

— Які моменти, Олексію Івановичу?

— Гадаю, доцільніше дзвонити молодій людині: усе-таки їм більш властиво відвідувати всілякі інтернет-сайти. Та й імпровізувати на такі теми я навряд чи зможу. Он Можейко відвоював цю ідею. Нехай працює…

— Ну гаразд, — погодився Панасюк.

У комп’ютерній розсілися навколо Карповича, який підготував машину до роботи. Могла виникнути необхідність щось підглянути по ходу. Тим більше логічно було б припустити, що той, кого шукав у такий спосіб Хакер, повинен постійно сидіти перед екраном комп’ютера.

Зібравшись із духом, капітан Віктор Можейко набрав номер.

XXX. Слідами мерця (продовження)

Наталя дивилась якось хитрувато й загадково, змушуючи його запитати.

— Ну, кажи вже, що там?

— Дякую, що дозволив… — жартома образилася вона. — Щоб таке сказати — не гріх і попросити, притому не будь-як.

— Гаразд, — погодився Борис. — Я дуже прошу, скажи, будь ласка, у чому справа.

— Ти більше вдень спиш, аніж уночі, — скривилася вона. — Іди спочатку вмийся.

— Ти ж хіба даси вночі виспатися? — навмисне похмуро пробурмотів Борис.

— Усе, я тобі нічого не скажу, — насупилася дівчина.

Вмившись і причепурившись, він сів поруч і обійняв її за плечі.

— Уважно тебе слухаю.

Загадково помовчавши для годиться, вона нарешті промовила:

— А я прочитала розділ з «Війни і миру».

— І яке враження?

— Загалом нічого цікавого. Я не люблю таке читати. До того ж із помилками надруковано.

— Звідки ти взяла? Ніяких помилок нема, я мало не по буквах перевіряв.

— І погано перевіряв. У слові «гренадеры» пропущено букву «д».

— Такий текст передрукувати — можна й помилитися. Я цьому не надав значення.

— А якби ще щось перевірити? — запропонувала вона.

— Як же я перевірю — звірити немає з чим.

— Ну, так уже й немає! — скривилася Наталя. — А як же Біблія? Адже цей оригінальний кілер, у якого я перебуваю в заручниках, постійно тягає її з собою…

— Хіба? — розгубився Борис. — Мені здається, ми її десь забули.

— Нічого подібного! У кишені твоєї сумки! Треба знати, що носиш із собою. Між іншим, і зазирнути туди час від часу було б не гріх.

— Разом зазирнемо. Витягай.

А за кілька хвилин вони, торкаючись одне одного плечима, застигли перед монітором. Наталка ледь помітно ворушила губами.

Мобільний, який увесь час лежав увімкнений, несподівано подав сигнал.

— Слухаю.

— Я щодо вашого оголошення, — була відповідь. — Щодо книжки.

— Книжка продається лише самому червоному командарму, — сказав Борис.

— А я і є той самий герой.

Борис зробив паузу. Невже це саме той дзвінок, на який він сподівався? Серце швидше застукотіло, відлунюючи аж у скронях.

— І як же ваше прізвище?

— Чапаєв, — майже без зупинки відповів той.

— Чапаєв втонув у річці Урал, — майже по складах промовив Борис. — Негарно брехати.

Наталя дивилася на нього трохи злякано.

— Давай, — Борис вказав на екран. — Нам же не потрібен Чапаєв?

Вони прочитали псалом до кінця. Опечатка знайшлася аж у передостанньому рядку. У слові «грішник» було пропущено літеру «н».

— Чорт забирай… — пробурмотів Борис, — я і цього не помітив.

Він скочив і заходив по кімнаті.

Удруге телефон задзвонив наступного дня, так само по обіді, коли вони знову принишкли перед екраном. Репортаж про матч Карпова з Каспаровим для звірки вдалося відшукати досить швидко на шахових сайтах. Результат вражав. Опечатка знову була одна і крилася в самому заголовку. У прізвищі Каспарова не вистачало літери «с». Вони двічі прочитали невеличкий текст. Кожен файл, що зберігався на окремій дискеті, містив одну опечатку — пропущену літеру. «д», «н», «с» — знайдені літери Борис записав на окремому аркуші. І тепер екран займав розділ Конституції України, вивченням якої вони, як і більшість пересічних громадян, займатися не планували.

— Так, слухаю…