Амок

Він став на весь зріст і схилився над кратером. Тепер уже було видно, що там ставок, а по берегах росте густий чагарник і навіть дерева. Це було вже трохи цікавіше, але знову ж нічого особливого. Можна було тільки сказати, що це не кратер, а провалля, яких є на світі багато. Гора була не з суцільного каміння, а з вулканічного туфу, тобто з того попелу чи піску, який викидає вулкан під час дії. Видно, підземна вода розмила всередині землю, і гора зверху провалилася. Утворився ставок, який безумовно повинен був з одного боку приймати в себе джерело, а з другого — десь випускати його. Звідси ясно, що ставок міг займати не всю порожнечу, а лише найглибшу частину; по боках же лишилися береги, і можна було думати, що вони йдуть і далі під землею.

Та з першого погляду все було дуже просто: стрімка яма метрів п'ятдесят шириною і десять-п'ятнадцять глибиною, а на дні — ставок з порослими берегами. Але до нього ніяк не можна було дістатися. Подивився Піп з одного боку, подивився з другого — і ось йому здалося, що за кущами хтось ворушиться. Потім мелькнули ніби якісь стовпи. Тут Піп уже забув про все на світі. Почав повзти по краю, шукаючи зручніше місце, і з одного такого пункту помітив маленький, але виразний закуток житла.

За кущами, поміж двох гілляк, стояли два стовпи, які, видно, підтримували землю, щоб вона не осипалася. За ними був шматок землі-долівки, засланий яскравими килимами, шкурами звірів. А на них, спершись на подушки, лежала… красива жінка! Блакитний шовковий саронг щільно охоплював її тіло, починаючи з-під пахов, а плечі й руки лишалися голими. У руці вона тримала довгий тоненький чубук люльки і, випускаючи дим, задумано стежила, як він клубочився хвилями.

Чорне волосся її було гарно зачесане, а поверх нього блищала якась коштовна оздоба. Суворе гарне обличчя було майже біле, але смугляве, і цим вона відрізнялася від європейських жінок. Очей згори роздивитися не можна було, та воно й краще, бо тоді в Піпа напевне запоморочилося б у голові.

У нього й так дуже забилося серце. «Точнісінько, як в арабських казках!» подумав він. Не хотілося вірити, що в наш XX вік можуть бути такі потаємні закутки, зачаровані красуні і таке інше. А око тимчасом не могло відірватися від цього образу.

Раптом ззаду щось зашелестіло. Піп озирнувся і обімлів… З кинджалом у зубах до нього повз тубілець. Побачивши, що Піп уже помітив його, він підвівся, взяв кинджал в руки, нахилився і, дивлячись Піпу прямо в очі, мов тигр, кинувся на нього.

Піп не встиг нічого придумати, зблід, затремтів, інстинктивно відсахнувся назад… і полетів униз. Сильний удар оглушив його, але, опинившись у холодній воді, Піп одразу прийшов до пам'яті й виплив на поверхню.

Перше, що він побачив, здивувало його навіть більше, ніж усе попереднє. Перед ним стояв смуглявий поголений чоловік років під сорок, у білому довгому одязі й тюрбані, з якого висовувався вгору білий султан, а під ним сяяв величезний брильянт…

«Це ж він, вождь, Гіранг-Ту-Ун!» зараз же промайнуло в голові Піпа, і він на мить забув, у якому становищі перебуває сам. Він підплив до берега. Гіранг-Ту-Ун спокійно стояв на місці і дивився на Піпа з незвичайною суворістю й погордою.

— Горе тобі, нечестивий чужоземцю! — промовив він, нарешті, і в цю мить підскочили два чоловіки, підхопили Піпа й потягли всередину гори. Дорогою він побачив, що жінка з величезною цікавістю стежила за незвичайним гостем, який так несподівано звалився з неба. Але Піп відчував себе не героєм з неба, а мокрою куркою. Його роззброїли, штовхнули в якийсь закапелок і замкнули. А через деякий час почала збиратися нарада «сорока».

Приміщення вождя, або, правильніше сказати, верховного жерця, справді було цікавим, але разом з тим і зовсім звичайним. Провалля було простим витвором природи, ставок — так само; те, що порожнеча, чи печера, поглиблювалася далі вбік — знову ж таки було справою звичайною. На долю людини лишалося тільки зробити вхід усередину і розширити та замаскувати цю печеру. Вона входила під землю лише з одного боку; з другого зводилася від води стрімка стіна, але й цього було досить. Той, хто перебував усередині, міг відчувати себе, як на веранді будинку: над ним — стеля на стовпах, попереду садок, який ховав житло від цікавих очей, а за садом — озеро. А з усього цього разом утворилося щось незвичайне, таємниче, таке, що могло мати відношення навіть до загальних подій на острові Ява.

Приміщення, де зібралася нарада, так само освітлювалось газом. Світилося вдень і вночі — дармового пального можна було не економити. Меблів ніяких не було, зате вся підлога й стіни були вкриті килимами й шкурами.

Під стіною стояла статуя п'ятирукого Багара-Тунгаля, а біля неї маленька м'яка приступка. На ній і сів Гіранг-Ту-Ун.