Андрій Лаговський

— Гуано перувіанське моя стаття! Он що! — саркастично вимовив Шмідт. — То ви думаєте, що юридичні науки — моє покликання?!

— А то ні?!

— А ні! В тій історії моєї юридичної кар’єри моя неоригі-нальність і крупна бездарність аж виблискують. Батьки мої спершу були хотіли, щоб я пішов на математичний факультет або в інженери, бо я, бувши гімназистом, мав нахил до механіки... Але я, попросту на злість їм, пішов на юридичний факультет. Незабаром той факультет мені розлюбився; тільки ж я, ганчіркообразний, все-таки не кинув того факультету, але, без усякої симпатії до правничих наук, блискуче перейшов усі чотири роки університетського курсу!

— Ну, то значиться, у вас був-таки талан до юридичних наук!

— Ну, ні!.. Ви в гімназії любили грецьку та латинську мову?

— Ні, — одказав Лаговський.

— А яку одмітку мали?

— Найвищу. Чужі мови мені легко даються.

— Я так і думав. Так ви повинні зрозуміти мої юридичні успіхи... Іноді, правда, мені й здавалося, що я вроджений правник, але от зараз бачу особливо ясно, що це не моє покликання... Так!.. Ну, слухайте далі. Відбув я, значиться, університетський курс. Потім отак само, без любові до вибраної теми, я совісно написав компілятивну статтю про звичаєве право у кабардинців, за яку мене запрохано зостатися при кафедрі. Тепер я готуюся до антипатичного мені магістерського правничого іспиту — і через свою бездарність, мабуть, блискуче складу його. Рівночасно пишу дисертацію на тему, яку мені порадив мій професор: «Закони про спадщину в старомосковському праві XV—XVII віку і в тодішніх народних поглядах». Тема ця — мені така цікава, як торішній сніг. Але, побачите, я — через свою шаблоновість і бездарність — знаю вже, що дуже добре напишу й обороню цю дисертацію... та й засяду на професорській кафедрі... і поважно викладатиму студентам тую науку, до якої сам ставлюся з презирством!.. «Закони про спадщину»... це що ж таке? Це — вияснення того питання, як треба поділити поміж спадкоємцями подерті штани... господи, господи!.. Невже нас, проти нашої волі, ще мало давить буденщина, щоб я і в своїй духовній праці не хотів од неї одірватися?! Адже й без того всяка буденщина насильно вдирається в наше життя, буденні дрібниці силоміццю заїдають нас, од тих спірок про «подерті штани» і таке інше вже й так нікуди втекти не можна!.. В душі я радий був би, щоб міг хоч на хвилину забутися про щоденну мізерію й дріб’язки; радніший був би одірватися од неї, одірватися од усяких таких банальностей життя, як діленина тощо... Се в душі, в теорії. А на ділі, в практиці — от бачите, що роблю! Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність — виясняти, як треба ділити подерті штани!.. І для кого виясняти! Адже кому треба буває ті штани ділити? Саме таким людям, яких я зневажаю з цілого серця!..

— То киньте таку нелюбу спеціальність! — зачудувався Лаговський. — Змініть її на таку, котра вам до вподоби... на таку, що ви до неї здатні і прихильні.

— А котра спеціальність мені до вподоби? До котрої я здатний і прихильний?..

— Ну-у-у, Володимире Ростиславовичу! Чи мені це знати, чи вам?.. Може, прикладна математика, механіка...

— Ат! Нема такої спеціальності, щоб мені подобалася... Всі спеціальності — банальні, всі вони — нудні, всі нічого не варті... Ще юридична — ніби трохи цікавіша.

Лаговський задумався, але зараз пригадав, що й давніш, у Криму, і оце недавнечко, на пароплаві, Шмідт залюбки перегортав ліберальну часопись «Право» і, здається, щиро казав, що ця часопись просто аж будить його до боротьби проти сучасного несправедливого світового ладу і що він радий із своїх юридичних інтересів, бо вони дозволять йому свідомо дивитися на світ і на його суспільний лад... Він голосно нагадав це й Шмідтові.

— Може, я це й був казав, — похмуро одмовив той, — але тепер того не скажу. Бо сьогодні з самісінького ранку якась огида мене взяла до всяких життєвих тривог... До чого всі ті пориви, всі ті протести, всі ті невдоволення з сучасного ладу?.. Хіба не краще — втекти кудись геть од усяких «треволнений» і закопатися кудись у таке місце, де жодних ідей немає!.. Ат! — махнув він нарешті рукою. — Мізерія — ім’я мені, мізерія!

Несподіваний здогад разом просвітлив професора. Він притяг до себе Шмідтове обличчя і скількись разів ніжно й жалісно поцілував.