Андрій Лаговський

Молодих Шмідтів побудити бувало не легко, а надто Володимира, що ніколи не хотів прокидатися. Знаючи це за собою, Володимир давно вже, із своїм грубим гумором, який професорові, зрештою, тоді дуже сподобався, прохав його раз назавсіди: «Ви мене будіть, будіть та й будіть, нев-важаючи на ніщо... Може бути, що я спросоння зачну лаятися і посилати того, хто будить мене, в усякі далекі й близькі місця... — а ви не вважайте та й будіть!.. Може бути, що я спросоння схоплю чобіт і швиргону в вас, — а ви не вважайте та й будіть!.. Може бути, що я кину в вас оцим мідним підсвічником і провалю вам голову, — а ви таки не вважайте та й будіть, аж доки я зовсім підведуся на ліжку та запалю папі-роску... То вже буде знак, що я зовсім прокинувся... В крайнім разі можете на мене вилляти трошки холодної води...» Делікатні Аполлон і Костянтин отак грубо воюватись не обіцялися, але застерігали, що з ними буде інакша трудність: їм не можна вранці вірити. І справді, коли хто приходив їх будити, вони, прокинувшись, починали його спросоння серйозно впевнювати, що вони буцімто прохали його розбудити їх не сьогодні, але взавтра і що він помилився; на довід, що їхні завірення щира правда, вони навіть давали йому слово честі та знов засинали.

Хоч досі Володимир ні разу ще не шпурнув у професора ані чоботом, ані ліхтарем, той будь-що-будь мав завсіди з ним чималеньку мороку, доки вспівав збудити його. Так було й сьогодні. Всунувши Володимирові нарешті в рот цигарку, сам запаливши йому сірник і діждавшись, щоб він потяг дим у себе, професор пішов побудив Аполлона з Костянтином і знов вернув до Володимира, щоб переконатися, чи встає вже він. Жодного сліду з того нелюбого враження, як він дістав був од Володимира вчора, в Лаговського сьогодні вже не зоставалося. Не можна було того самого сказати про Володимира: в нього на дні душі лихий осадок проти професора заліг добре; тільки він того не виявляв, і розмова поміж ним і Лаговським повелася сьогодні так само спокійно, як і колись.

Кинувши Володимирові, який лежачи курив, скількись незначних уваг про гарну сьогоднішню днину, Лаговський далі сповістив його, що «трапезундська вдовичка» обіцялася подбати, щоб дівчата не чинили нікому з них пустот.

— «Трапезундська вдовичка?!» — втішно спитав Володимир, який до неї ставився прихильно. — То вона приїхала?

— Приїхала й житиме тут довго... Навіть російську мову хоче вивчити... Прохала мене, щоб я був її вчителем...

— Прохала вас?! От так-так!.. Дивіть на нього: смирненький, плохенький, нібито закопався в науку та ховається там од дам, а тим часом дамські серця заполонює!.. Ох, чому я не знаю турецької мови, щоб одбити в вас вашу вченицю!..

— Покиньте це глузування, Володимире, — прохав Лаговський, вже й не радий, що похвалився йому.

— Тільки ж стережіться, учений пане професоре! — шут-кував Володимир, напускаючи на себе тон зловіщого пророка. — Utinam falsus vates sim²⁹, але мені здається, що ви в своїй учениці закохаєтеся!.. Пильнуйте добре свого серденька!..

— Та ви вже й зараз закохані! — почувся через розчинені двері жартівливий голос Аполлона з його світлиці. — Хіба це не видко з того радісного тону, яким ви сповістили Володимира про своє щастя?

— Ат! — безнадійно махнув рукою професор.— Глузуйте!.. Ну, та ви собі одягайтесь самі, а я піду каву пити.

Вийшов і покинув реготунів.

XIII

Відколи розпочалися в професора щоденні лекції російської мови з Зоєю, вона, тая «трапезундська вдовичка», значно поінтереснішала і для всіх Шмідтів, бо тепер було їм навіть більше приключок, щоб і між собою балакати про неї. Лаговський, приміром, дуже хвалив її успіхи і охоче про них балакав. Та й до неї безпосередньо вдаватися доводилося їм тепер частіше, ну от хоч би тоді, як Шмідти юрмою входили до вітальні Андропулів, щоб сказати професорові (а лекція одбувалася саме там, у вітальні), що всі йдуть уже на прохідку, — то чи не час би йому скінчити свою лекцію з Зоєю? З Лаговського не переставали дрочитися, що він, мовляв, закохався в «трапезундській вдовиці» по самі вуха; він з того дрочіння тільки сміявсь, але одно було таки правда: лекція з Зоєю зробилася для нього дуже важною точкою його щоденного життя; вже зранку, навіть серед пильних своїх учених занять, він, з якоюсь несвідомою нетерплячкою, аж дочекатися не міг, чи скоро надійде четверта година, — бо тоді він ішов на лекцію до Зої. Відбувалися заняття спокій-но, діловито, трохи чи не геть без усяких сторонніх балачок; але для Лаговського було й у тім щось любе.