Андрій Лаговський

— Покиньмо усю розмову, — сухо сказав він, силуючися заволодіти собою, щоб не вибухнути гнівом і не посваритися з Володимиром ущерть. — Я вже багацько разів зарікався балакати з вами на цю тему, бо ви мене не розумієте, а тільки нервуєте своїми заявами... Скажу хіба: коли ви не соромитеся мені підсувати такі інстинкти, то хоч посоромилися б обкидати болотом чистий образ дами!

— «Такі інстинкти»... Гм!.. — глумливо кахикав Володимир, радий, що добре допік професорові і помстився-таки за його попередні іронічні слова... — «Інстинкти»... Гм!.. Думаю, що й ви, поети, з того самого тіста зліплені, що й усі ми, грішні люди... А вже ж навіть і в семінаріях учать, що «всякое бо дыхание любит помахание». Та це, як мовляє Гоголь, «известно даже не учившимся в семинарии»...

Професор не знав, чи піддаватися своєму гнівові, який знов починав кипіти в ньому, чи запанувати над собою і обернути все в жарт та й затерти прикру розмову, яка, певне, доведе до великої сварки з Володимиром. Він обібрав другий шлях. Щоб повернути балачку на мирний тон, він ладен був розсміятися з нечестивої Володимирової профанації церковної мови, аби сумирно забалакати про що-небудь інше. Але ще не встиг Лаговський ані осміхнутися і нічого сказати, як сам Володимир знов забалакав, перебиваючи його:

— «Трапезундська вдовичка»... — це ж і справді об’єктик непоганий... і на вас дивиться вона дуже масними очицями... Якби я був на вашому місці, в нас діло давно б уже дійшло до пуття. Але ви, хоч і бажаєте її, ждете, щоб вона вам сама на шию кинулася... Що ж!.. Може бути, що й ця тактика...

— Годі! — твердо сказав професор, не давши йому доказати. — Я не дозволю ані собі, ані вам балакати на цю неблагородну тему!.. Коли ви хочете, щоб ми були й далі приятелями, то не поновляйте ніколи цієї теми... Та ходімо краще додому...

Володимир ущух, але тепер його брала чималенька злість проти Лаговського. Пішли вони з пристані додому. «Він справді вважає себе за якогось ідеального лицаря й трубадура, а мене за смерда!» — іронічно думав Володимир, ідучи, і почував, що радий був би побороти оце зараз Лаговського на землю і потоптати його ногами. А Лаговський, що мовчки ішов поруч Володимира, тож само сердився. Він захотів був вивірити себе, невже Володимир справедливо витолковує його приязнії відносини до Зої; але як спробував на момент уявити собі Зою в такій позиції, як Амалію, то йому стало так соромно, що аж гидко. «Це брехня й клевета на мене, — твердо вирішив він, — всі мої помисли чисті й ідеальні... Та це знає й Володимир, а тільки дражнить мене».

Вони все йшли мовчки та й мовчки і вже мали б підійти додому. Теє мовчання лягало прикрою тяготою на професора, бо хоч і Володимир набалакав йому чимало прикростей, але й професор не міг забути того факту, що іронізувати почав перший сьогодні не Володимир, а таки він сам.

— Слухайте, Володимире, — перервав він нарешті мовчанку, пожертвувавши свою амбіцію і бажаючи тільки помиритися з Володимиром. — Ви мені вибачте, коли я вам щось сказав грубо або нервовим тоном. Я іноді й не хочу нічого справді образливого сказати тому, з ким балакаю, — а слухачеві з мого тону здається, ніби я аж киплю ненавистю проти нього... Що й ви своєю дорогою наказали мені сьогодні дечого дуже образливого, на це я не хочу вже звертати уваги, бо ви сьогодні не в гуморі... а хочу тільки, щоб ви на мене за мої слова не сердилися... Не треба нам сваритися... Нехай собі й не багато буде в нас спільних поглядів, все ж не сварімося більше, живімо між собою мирно... Та й чогось спільного між нами є далеко більше, ніж могло б здаватися, бо хоч наші науки й не однакові, тільки ж професія в обох нас більше-менше однакова; ми — кабінетні вчені. Через те психіка в нас повинна бути не дуже одмінна... і знайти modus vivendi¹ нам, мабуть, що не важко...

Та Володимир зовсім не захотів мати стільки великодушності, щоб скласти ціну примиренній мові Лаговського. Навпаки, він набрався ще більшої злості проти нього і раптом перервав його з іронічною усмішкою:

— Ви — так учений... ви — великий учений... Але я... я себе за «мужа науки» вважати не хочу... І признаюся, що взагалі я намислив собі закинути всяку науку та й жити так, як живуть усі люди... себто житиму мамоном і більш нічим... Бо що воно таке: «наука»? Кому вона потрібна? Марна іграшка!..

Хоч учора в розмові з Петровою Лаговський сам підносив деякі сумніви про те, чи справді потрібна людям кожна абстрактна наука, чи вона тільки є аристократична розкіш людськості, — тільки ж тепер отой зарозумілий і цинічний тон, яким говорив про науку Володимир, вразив його зовсім нелюбо. Та будь-що-будь, Лаговський знайшов у собі ще доволі безсторонності, щоб дати одмову Володимирові без надмірного захвалювання своєї професії.