Андрій Лаговський

З Володимиром у професора балачка могла текти далеко легше, бо звичайно Володимир сам любив оповідати щось про себе та висловлювати свої погляди, а не од других що-небудь слухати; професор мав бути для нього саме добрим слухачем, з яким Володимир міг любісінько ділитися своїми думками. Тільки ж професорові ставало тепер чимраз важче вислухувати всі оті, що авторитетно вимовлялись, Володимирові думки та заяви. Бо, відколи Володимир почув професорову сповідь і самобичування, він почав трактувати його трошки звисока та й не дуже вже церемонився підносити йому такі свої погляди, проти яких у того протестувала вся його природа.

Не сміючи тепер через свою визнану грішність нічого різкого казати проти Володимирових тез, професор намагавсь оминати дражливі балачки з ним та частіше втікати од нього. Але куди? Знов горнутися по-давньому до Костянтина та Аполлона? Так кожен раз, як він, прийшовши до них чи в кімнату, чи де, сідав і сидів з ними мовчки й сумовито, вони, дивлячись, що він знов нічого не говорить і тільки мовчить і нічогісінько інтересного своєю особою для них не приносить, мовчали й собі також. Видко бувало, що вони вже й стісняються його компанією. Та вони часом шукали навіть першої-ліпшої приключки, щоб непомітно одійти од тієї колись цікавої, а тепер нестерпуче нудної людини. Це їм бувало найлегше вчинити на погуляннях. У професора, по хворобі, розвилася сильна задишка, він швидко втомлювавсь і міг ходити лиш поволі — отож Костянтин з Аполлоном умисне не хотіли чекати на нього, щоб не бачити його вічно смутного обличчя. Вони поспішали наперед, а він примушений бував іти позаду: або з Володимиром, або із старими Шмідта-ми — генералом та генеральшею та їх компаньйонкою.

З генералом ходити бувало й не важко, бо він ішов і ступав поволі та оповідав сам охоче що-небудь із свого життя.

В таких розмовах професор, почуваючи себе гаразд і не бачачи, щоб його співрозмовник бажав утекти од нього, міг іноді навіть забувати про те, що для інших він зробився аж геть неінтересною людиною і що молоді Шмідти нудяться в його товаристві. Та надовго про се забути не можна було. Бо кожним іншим разом, думаючи про їх відносини взагалі, він, з болем серця, не міг не помічати тієї виразної, гіркої переміни, що сталася. Особливо один щоденний момент коло моря бував для Лаговського гіркий: найгіркіше йому ставало на душі саме тоді, коли Костянтин та Аполлон, посидівши з ним утрьох мовчки коло гарного морського берега, серед чудової надвечірньої або нічної тиші,'незабаром підводилися й казали, що час уже й додому йти. Бо так їм скучно було!.. Який це був контраст для Лаговського проти давніх безжурних часів, коли вони втрьох могли сидіти коло моря хоч цілісіньку ніч і не скучити!..

Ішов день за днем. Якось на проході, коли Костянтин з Аполлоном одбігли своїм новим звичаєм наперед, Лаговський наважився, щоб не зостатися без них, трохи прискорити свій хід та й їх наздогнати-таки. Пішли втрьох разом; було душно. Далі сіли вони втрьох спочити недалеко од заболоченої річки Паюка. Лаговський важко одсапував з того прудкого ходіння і, як звичайно, мовчав; піт великими, буйними каплями не переставав котитися з нього, і він аж пашів, хоч од сусідньої річки віяло вже прохолодною вогкістю. І всі мовчали.

— Розкажіть-бо що-небудь, Андрію Йвановичу! — вдався до нього Костянтин. — Колись із вами було нам дуже весело, а оце останніми часами ви такий мовчущий зробилися, що аж нуда пориває!

— Бо в мене нема охоти й потреби, щоб балакати, — смутно одказав професор. — Мені, слабому, одна тепер від-радість — сидіти мовчки коло вас та дивитися на вас та радіти, що ви — коло мене.

Сказавши це, він замовк і задумавсь. На Аполлона він тим часом не дививсь, і не знати було, чи він його бачить. Аполлон знов сидів на узбіччі, далеченько од нього. Не спо-діваючися, щоб професор міг його почути, Аполлон з нудним видом прошептав сам до себе вірш із Надсона:

Только утро любви хорошо,

Хороши только первые встречи,

а потім, знов-таки тихенько й сам до себе, прошепотів російський епітафійний вірш про вмерлого:

Покойся ж, милый прах, до радостного утра!

Чутке ухо Лаговського підхопило ті обидва речення Аполлонові. Жодних ілюзій в нього тепер не могло зістава-тися: він мусив зрозуміти, що для обох молодих Шмідтів він утратив тепер чисто всяку інтересність і є для них не більше як труп. З такої образи серце йому боляче стиснулося, але він нічого не сказав Аполлонові, не дорікнув йому і затаїв гірке своє почуття, хоч воно аж дерлося й просилося видобутись на світ. Тільки важкого зітхання він стримати не міг та й, разом із зітханням, втяг у себе широку струю вечірнього повітря. І оте повітря, що він у себе втяг, здалось йому бридко холодним, проникливо вогким і прикро несмачним — аж дух йому захопило і в грудях закололо.