Анексія: Острів Крим

Політолог, сімферополець Сергій Костинський ділиться спогадами того дня: «Акція 26 лютого, яка стала символом захисту кримчанами територіальної цілісності України, стала, насправді, наступним актом волевиявлення жителів півострова після акції 23 лютого — дня пам’яті Номана Челебіджіхана. Саме в той день на головній площі Сімферополя зібралось близько 15–20 тисяч кримських татар та інших жителів півострова, які підняли питання про загрозу для територіальної цілісності та суверенітету країни. Також мітингарі, очолювані Меджлісом, виступили за знесення пам’ятника Леніну. Тобто Сімферополь мав стати одним із перших міст в Україні, де, якби не відбулась окупація, мав початися рух декомунізації — зі знесення пам’ятника тоталітарному минулому. До речі, тоді влада не встигла зібрати будь-який альтернативний захід, як вона завжди робила, що мав би артикулювати її позицію.

Альтернативна акція відбулася в Севастополі, де мітингарі стали учасниками російського плану окупації міста, обравши „народним мером“ громадянина Росії. Уже 26 лютого ми стали свідками другого етапу спротиву кримчан явній зраді національних інтересів частиною місцевих еліт. У той день до Сімферополя на підтримку місцевих сепаратистів були привезені автобусами „туристи“ з Кубані, Севастополя та Феодосії. Але, тим не менш, співвідношення патріотів і сепаратистів склало в середньому 15:1 на користь прихильників України. Саме тому кримські татари, українці й навіть російські націоналісти, як себе відкрито позиціонували ультрас кримського футбольного клубу „Таврія“, узяли під контроль парламент автономії та не дозволили росіянам провести в ручному режимі сесію, на якій планувалося ухвалити рішення щодо проведення „референдуму про відділення“ автономії від України. Незважаючи на те, що роками значна частина правлячої еліти півострова послідовно інвестувала в розпалення національної ворожнечі та ненависті до України, українців і кримських татар, кримчани, які у своїй більшості не зрозуміли Революції Гідності, не підтримали сепаратистську акцію.

До речі, опитування останніх років уже явно демонстрували, що більшість населення Криму хотіли жити в єдиній країні. Аналіз політичних процесів тих часів показує, що будь-які намагання розділити народ та країну мали „механічний“ характер і відбувались за підтримки Росії. Згадую запитання журналістки Al Jazeera, яке вона задала мені вже під час окупації: „Я бачила приклади окупації територій, але подібний бачу вперше. Якщо кримчани хотіли до Росії, де масові акції на підтримку її дій? Де щасливі юрби на вулицях міст?“. Дійсно, Росію в той час підтримали тільки дві сили: представники корумпованої місцевої влади та маргінали. Переважна більшість кримчан перебували в розпачі та сум’ятті».