Аномальна зона

Дiйшовши до розваленого примiщення сiльради, Шамрай зупинився. Там, на дорозi, вiн цього не помiтив. Але на майданi слiдiв вiд машини, яка розверталася, причому — не так уже й давно, приховати важко. Очевидно, вирiшив Вiктор, той, хто їхав сюди, пересувався обабiч дороги. Значить, не хотiв залишати слiдiв i не боявся загрузнути. Серйозний транспорт. Мабуть, джип. Чи щось джипоподiбне.

Усмiхнувшись з утвореного щойно слова, Шамрай повернув голову в той бiк, звiдки, як вiн прикинув, справдi мiг їхати джип. I вiдразу ж пригадалося: ось хата, використана водiєм Гришею замiсть убиральнi. Чи то йому здалося, чи справдi той, хто приїздить сюди на джипi, зупинявся бiля неї… Або — бiля сусiдньої. Словом, десь мiж ними.

Вiтер жбурнув у обличчя неприємний запах. Вiктор нiколи спецiально не принюхувався на кладовищах, та й бував на погостах не так уже й часто. Але саме тут i саме тепер йому здалося: ось так пахне цвинтар.

Царство мертвих.

Бiль стискав голову сильнiше. До горла пiдкотилася нудота. Шамрай зробив глибокий вдих, потiм видихнув. Проробив цю вправу ще кiлька разiв. Попустило.

Будинки-привиди хижо дивились на нього порожнiми вiкнами-зiницями.

Засунувши руки глибоко в кишенi куртки i втягнувши голову в плечi, Вiктор обережно посунув через майдан до мертвих хат. Зупинився, побачив на узбiччi невеличку замашну палицю. Нахилився, пiдхопив правою рукою. Якщо раптом втрапить у паралельний свiт, то хоч якось озброєний…

Дурниця.

Паморочилась голова.

Дихальна гiмнастика — знову минулося.

Стискаючи палицю в правiй руцi, Вiктор перетнув покинуте подвiр’я, вiдхилив зламанi дверi, зазирнув до хати.

Тиша.

Крок уперед.

Частина 2 РЕАЛЬНИЙ СВІТ

1

— Ну?

Лiкар, змiрявши Бражника безбарвним поглядом, пройшов повз нього до вiкна, де вже примостилася, спершись на пiдвiконня, Кiра Березовська. Прилаштувався навпроти, ляснув себе по кишенях i полiз пiд халат. Зрозумiвши, чого той хоче, слiдча простягнула йому пачку своїх цигарок.

— Не жiночi, — кивнув лiкар, пригостився i прикурив вiд вогника запальнички, якою креснув наспiлий Бражник.

Зробивши кiлька глибоких затяжок, лiкар подивився у вiкно, на печальний дощик другого дня грудня, другого дня календарної зими.

— Ну? — знову запитав капiтан.

— Жити буде, — лiкар далi дивився, як краплi розбиваються об вiконне скло.

— А докладнiше?

— Не знаю. До тями прийшов, та нiчого не пам’ятає.

— Зовсiм нiчого? — Бражнику хотiлося згребти цю людину в бiлому халатi в оберемок i влупити ним об стiну, щоб штукатурка посипалась, тобто так, як вiн практикував допитувати вiдморожених голомозих бандюкiв у першi роки своєї мiлiцейської служби.

— Сказав, як його звати. Просив комусь подзвонити, та не згадав жодного телефонного номера. Потiм у нього заболiла голова, почались блювотнi рефлекси. Йому вкололи те, що колять у таких випадках. Зараз вiн спить.

— Найближчим часом його можна допитати? — поцiкавилася Кiра.

— Допитати… навряд, — похитав головою лiкар.

— А просто поговорити?

— Для «просто поговорити» я вас найближчим часом не пущу. Взагалi нiкого, крiм близьких родичiв, не пущу. Скоро тут буде його мама, її вигнати я не маю права.

З палати вибiгла опецькувата медсестра, тримаючи у витягнутiй руцi мобiльний телефон лiкаря. Доктор запитально глянув на неї, медичка закотила очi. Лiкар приречено зiтхнув i, навiть не вибачившись перед спiврозмовниками, взяв трубку, приклав її до вуха, сказав коротке «Слухаю», пiсля чого вiдклеївся вiд пiдвiконня i повiльно рушив коридором, справдi не говорячи, а слухаючи телефон.

Березовська i Бражник перезирнулися i, не змовляючись, залишили реанiмацiйне вiддiлення.

Сюди три години тому привезли в непритомному станi Вiктора Шамрая.

2

Спочатку вiн не повернув машину, позичену в редакцiйного водiя Григорiя Мартинюка.

Домовлялися, що Вiктор буде на мiсцi найпiзнiше о четвертiй вечора. Та минула четверта, потiм — п’ята, шоста, i нарештi набiгла сьома. За цей час Григорiй перiодично набирав Шамрая на мобiльний, та у вiдповiдь чулося одне: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi». Пiзнiше, десь пiсля шостої вечора, телефон взагалi вимкнувся — абонент не може прийняти дзвiнок.

Не знаючи, що робити i як повернути втрачену власнiсть, Гриша Мартинюк не знайшов iншого виходу, як поскаржитись редактору «Неймовiрних фактiв», який саме пiд сьому вечора зiбрався нарештi додому. Потiм, уже даючи пояснення в мiлiцiї, Григорiй дуже неохоче розповiдав про свої ґешефти, хоча давати напрокат приватне авто законодавством не заборонено. Хiба от, маючи дуже велике i непереборне бажання, Мартинюка можна було покарати в адмiнiстративному порядку за несплату податку вiд лiвих прибуткiв. Та й то: перспективи здерти з Григорiя хоча б мiнiмальний штраф були дуже й дуже примарними.