Аргонавти Всесвіту

Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти; він, усе ще тримаючись однією рукою за шкіряну петлю в стіні, підтягнувся до дальшої, — таких петель було багато на всіх стінах і стелі каюти, — ухопився за неї і знову підтягнувся далі. Це було схоже на рухи плавця, який пливе вздовж берега, перехоплюючи руками прибережне каміння і підтягуючись до нього.

Опинившись біля дверей, Риндін випустив з рук останню петлю і взявся за притолоку, зробив руками широкий плавний рух і вільно виплив у повітрі до центральної каюти. Вже добре орієнтуючись і враховуючи кожен рух тіла, Микола Петрович без особливих труднощів імітував все ті ж самі жести плавця. Пружне повітря дозволяло пливти в ньому, як у воді, приблизно так, як робить людина, що пірнула у воду.

— А знаєте, Миколо Петровичу, це навіть красиво! — вигукнув зацікавлений Сокіл. — Ви встигли здорово освоїтися. Ну, я не відстану від вас, от побачите!

Він лежав на гамаку — саме на гамаку, а не в ньому. Здавалося, що еластичний гамак відштовхував від себе тіло геолога. Микола Петрович посміхнувся, звернувши на це увагу:

— Цілком зрозуміле явище. Так само і мене виштовхнуло моє крісло. Ну, ви можете розстебнути ремені, чи допомогти вам?

— Та вже, здається, можу. Адже я також поступово освоююсь, — відповів упевнено Сокіл. — Заждіть, Ван, давайте по черзі. Я вже приготувався, а ви використаєте мій досвід.

— Гаразд, гаразд, підожду, — відгукнувся Ван Лун.

Сокіл із зусиллям відстебнув тугий замок ременів, які прикріпляли його до гамака. Замок клацнув, ремінь відлетів убік. Пружний гамак наче тільки чекав цього. Він буквально віджбурнув Сокола від себе. Вадим Сокіл відлетів по косій лінії, немов снаряд. Він пролетів через усю каюту, безпорадно розмахуючи руками і ногами, і вдарився об протилежну стіну під самою стелею.

— Ох, хай йому чорт! — гукнув він.

— Хапайтеся за петлі, за петлі! — підбадьорив його Риндін, ледве стримуючи сміх. — І не робіть різких рухів, легше!

Але було вже пізно. Енергійному Соколові трудно було одразу перейти до уповільнених, плавних рухів. Ударившись об стіну, він вмить одлетів від неї в протилежний бік, не встигнувши вхопитися за петлі. А різкий рух, яким він хотів досягти найближчої петлі, примусив його тіло перевернутися. Він летів назад, знову до гамака, але на цей раз повільно перекидаючись в повітрі. Підлетівши до свого гамака, він устиг схопитися за нього і затриматися, хитаючись, немов човен на бурхливих хвилях.

Вадим Сокіл уже не посміхався. На його худорлявому обличчі з великими світлими, трохи опуклими короткозорими очима, що здавалися ще більшими під круглими окулярами, було помітно явне роздратування. Завжди неслухняне біляве і кучеряве його волосся було скуйовджене. Микола Петрович, згадуючи свою першу подорож по навігаторській рубці, міг тільки поспівчувати геологові. Зате Ван Лун широко посміхався, стежачи з свого гамака за товаришем.

— Дуже цікаве видовище, — добродушно промовляв він. — Відомий геолог Вадим Сергійович Сокіл оволодіває новою стихією. Як це треба сказати — боротьба з невагомістю? Або — що таке рівновага? Вадиме, тримайтеся міцніше, це дуже-дуже історична мить!

— Гаразд, гаразд, — промурмотів у відповідь Сокіл. — Вилізайте самі, шановний товаришу, подивимося, як це вийде у вас.

— Зважимо на ваш досвід, дорогий друже, зважимо! Адже ви самі радили мені.

Справді, Ван Лун не повторив помилок свого друга. Він, відстібуючи ремені, міцно тримався за гамак. І коли той спробував відкинути його, Ван Лун встояв, ухопившися за край гамака, наче за гриву здибленого коня. Потім він навмисно уповільненим рухом простягнув руку до найближчої шкіряної петлі на стіні каюти, підтягнувся до неї і звідти скромно поглянув на Сокола, який все ще сердився:

— Роблю висновок. У таких справах надмір енергії — не перший помічник. Це добре, дуже добре, коли багато енергії. Тільки не тут. Гадаю, тут краще трохи аналітичного мислення. А також робити вірні висновки з явищ, так, Вадиме?

— Прибережіть дотепи до кращого випадку, — огризнувся Сокіл. — Подивився б я на вас, коли б ви вилізали з гамака першим!

— Юпітер, ти гніваєшся, отож ти неправий! — все так само добродушно відгукнувся Ван Лун.

— Нічого, нічого, Вадиме, — втішно зауважив Риндін, — у мене також було щось подібне, коли я відстебнув ремені крісла. Побачите, це тільки перший раз так. Звикнете, освоїтеся. От і я також, весь час придивляюсь і підмічаю правильні і неправильні рухи у вас. І це допомагає. Головне, як я бачу, повільність і плавність рухів.

Микола Петрович простягнув руку і взявся за тонкий стояк, який з’єднував підлогу і стелю каюти. Таких стояків було тут кілька — спеціально з розрахунком на життя за умов невагомості. Легко підтягнувшись до стояка, Риндін опинився майже біля стіни. Уздовж неї, як і вздовж інших стін, тяглося поруччя. Тримаючись за нього, можна було легко пересуватися в потрібному напрямі. Стоячи біля стіни, Риндін сказав: